Таємниця гірського озера
Шрифт:
Та озеру вони поклонялись не тільки тому, що воно, розлютившись, розбивало рибальські човни і топило людей, а чорними ночами ревіло й билося, мов поранений лев, але й тому, що весняними тихими ранками дивилось воно на їхнє селище з ясною, чистою і спокійною посмішкою.
Любили люди озеро за те, що воно годувало їх, було для них джерелом життя.
На схилах Далі-Дагу, впираючись вершинами в хмари, височать Чорні скелі.
Люди поклонялись і Чорним скелям, тому що багато лиха насилали вони на бідне селище.
Коли небо
Джерелом нескінченних бідувань здавалися людям Чорні скелі.
Всередині їх є таємнича печера з вузьким входом. Могильним холодом віє з неї. В глибині її чути важке, приглушене зітхання, стогін… Чи це не «ворота в пекло»?…
Ще зовсім недавно так думали, з трепетом поглядаючи на Чорні скелі, старі жителі села, що виросло на місці давнього бідного селища, яке з жахом поклонялося і водам озера, і горі Далі-Даг.
ЧАСТИНА ПЕРША
ЯКОСЬ УРАНЦІ НА БЕРЕЗІ НАЙКОРОТШОЇ В СВІТІ РІЧКИ
– Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, – просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.
– Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш, тільки налякаєш та розженеш рибу.
– Дідусю, дай! – не вгамовувався Камо.
– Гаразд. Тільки підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.
Вгледівши рибу, старий рибалка одразу змінився і, дивно вигинаючись, підкрався до води.
Намагаючись не шуміти, він закинув сітку якомога тихіше на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.
– Дідусю, давай разом витягнемо! – наполягав Камо.
– Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись – і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.
Взявшись за кінець сітки, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.
Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем потягнув сітку.
– Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи! – зраділо кричав він товаришеві.
Поклавши книгу на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм не вистачало повітря.
Армен бережно узяв маленьку рибу і кинув її у річку. Рибка упала у воду білим животиком вгору і якусь мить не ворушилась, потім почала жадібно ковтати воду, зробила кілька рухів і зникла в глибині
– Камо, давай випустимо ще кілька маленьких рибок, нехай пливуть.
– Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, – добродушно відповів Камо.
А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:
– Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…
– Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! – почулося позаду них.
Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще в дитинстві, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, зламав собі ногу і з того часу кульгає. Він любив телят і тепер, у вільний від навчання час, доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець віддавав увесь свій час догляду за, худобою.
– Ти, діду, на моє щастя закинь. Скільки не зловиш, усе з’їм, слово честі, – попросив Грикор жартома.
– Ні, любі, сіткою багато не наловиш, – покачав дід головою. – Гляньте, скільки людей у полі!
Старий рибалка окинув орлиним поглядом колгоспні поля, що простяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, йшли плуги, спушуючи землю, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі.
– Сіткою не нагодуєш стільки народу, – вів далі старий. – Тут потрібен невід… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо, ану роздягайся, лізь у річку.
Якусь мить хлопчик вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода з важкими свинцевими грузилами ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.
– Тепер побачите, скільки її буде, – сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-предовгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «Бородань Асатур». – Егей, Камо, назад, любий, простудишся!
Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором. Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи обличчя хлопчика.
Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро, осяяне ранковою загравою, скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі хвилі, що, набігаючи одна на одну, покотилися до берега. Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням «цоп-члуп, цоп-члуп!», розбудивши пернате населення очеретів.