Таємниця гірського озера
Шрифт:
У КАЗКОВОМУ МІСТІ
– Армене, стеж по карті. По ній ми попливемо і назад повернемось, – сказав Камо. – Але, мабуть, треба й позначки по дорозі робити, бо тут можна й з картою заблудитися.
Камо і Грикор гребли. Армен розгорнув карту і, дивлячись у неї, правив кермом. Береги озера вкривали густі очеретяні зарості, і людині, яка вперше потрапила сюди, могло здатися, що це і є все Гіллі. А це був лише один із багатьох басейнів цього дивного озера.
Ось човен начебто підійшов до
Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра кругом.
– Шкода! – промовила Асмік. – Я думала, ми довго будемо плисти, а воно треба назад, так?
– Ні, тут Гіллі не кінчається, а тільки починається, – підняв голову Армен. – Ось поглянь, скільки таких озер на карті. Гіллі з них і складається.
– Ми попливемо вздовж берега – з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, – сказав Армен.
Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.
Зелена стіна, здавалось, не мала кінця-краю. Але враз у ній відкрився наче вхід, і Камо повів човен у вузьку протоку. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.
В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.
Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.
Це озеро було меншим, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових зарослів, була вкрита зграями птахів.
Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.
Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючи губи червоним язиком.
– Яке чудесне озеро! – вигукнула Асмік. – Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!
– Так! – сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, що кишів дичиною, і ковтаючи слину: – Скільки тут смачного!… – пожартував він.
На середині озера піднімався острівець, зарослий очеретом.
Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.
– Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною! – з сумом зітхнув Камо.
– Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, – сказав Армен.
Вихід виявився протокою ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.
– Пливімо назад, – сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, що здавалась пробитим у горі тунелем.
– Ні, що б там не було, треба пройти, – відповів Армен і додав: – Тут ми навіть швидше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак!
Камо і Грикор схопилися за очерет, що ріс обабіч протоки, потягли його до себе, і їхній човен легко
Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?
А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, утворене густим листям очерету, було зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темно-зеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен застряв у них і зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, і здавалося, він уже не зможе вибратися.
– Армене, куди ти завіз нас? – захвилювалася Асмік.
– Їдьмо назад! – вигукнув Грикор.
Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався, його широка і тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей. Діти зніяковіли.
– Може, вийдемо на берег? – запропонував Армен.
– Ну й затягне нас там! – заперечив Камо. – Суцільна вода, болото… Та й куди податися? Самі озера навколо…
– То що ж, помирати тут з голоду?… Молодці ми будемо! – розсердився Грикор. – Треба просуватися назад.
– Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! – вигукнув Камо і, схопивши весло, почав обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки.
Взявши друге весло, допомагати Камо заходився і Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен повільно, наче черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.
Діти полегшено зітхнули, у них одлягло від серця: неначе з темної в’язниці вирвалися вони на волю.
– Гуси, гуси! – захоплено вигукнула Асмік.
Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.
– Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, – раділа Асмік. – Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому – пам’ятник, – показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. – А хіба не схожий на фортецю он той острівець з очерету? На вежу не схожий? Ні, це казка, це казка, Камо!…
– Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, – сказав Армен. – Киньте весла, я зроблю знімок.
– Сфотографуй, Армене, і пам’ятник, і фортецю, – просила Асмік.
Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибиратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки», «тупики» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.