Таємниця гірського озера
Шрифт:
Асмік випустила з подолу зібрані яєчка, а Грикор з переляку поспішив до човна.
Камо похмуро глянув на очерет.
– Вернімося, – запропонував Грикор.
– Ні, пливімо туди, – сердито сказав Камо і взявся за весла.
ТАЄМНИЧЕ ОЗЕРО
– Нам далі пливти нікуди. По карті це останній басейн, – сказав Армен. – Далі – рівнина, вкрита очеретом, а ще далі – торфовище Басаргечара.
– Як – останній? Хіба ви не чуєте, як птахи перелітають через очерет і сідають на тому боці?… –
– Ану, давайте розберемося. Скільки, по-вашому, квадратних кілометрів у пройдених нами сьогодні басейнах? – запитав Камо.
– Зажди, ось я полічу, – нахмурив чоло Армен. – Приблизно чотири квадратних кілометри.
– А в районній карті скільки? Не пам’ятаєш?
– Шість квадратних кілометрів.
– Ось воно що… – задумано сказав Камо. – Очевидно, за цією очеретяною стіною є ще озеро. Таємниче озеро.
– Як же туди потрапити? Тут болото і такий густий очерет, що не доберешся, – розвів руками Армен.
– До нас тут, мабуть, ніхто не бував!… Цікаво, що за цією стіною? Може, там водяться які-небудь дивовижні тварини? – хвилювалася Асмік.
– Або водяні духи, про які розповідав дід Асатур, – засміявся Грикор.
«Болт… бо-олт… болт!…» – загриміло по той бік очеретяної стіни.
Тепер не могло бути сумнівів: таємниця схована там!
На човні пройти далі було неможливо. Камо вирішив продертися крізь стіну очерету сам. Вести за собою товаришів у це небезпечне, незнайоме місце він не хотів. Йому і самому було боязко, але жагуче бажання розкрити таємницю озера перемогло в ньому страх.
Взяти в Армена фотоапарат і виплигнути з човна на купину було для Камо справою однієї хвилини.
– Я швидко повернуся, – сказав він товаришам і, глянувши на Асмік, то завмерла від страху, посміхнувся їй і зник у очеретах.
Всі притихли і з жахом дивилися йому вслід.
Із завмиранням серця прислухалася Асмік до того, як тріщить очерет, і, стежачи за його верхівками, що хиталися, вгадувала, куди пролягав шлях Камо.
***
Під ногами у Камо хлюпала вода, і, щоб не загрузнути, він спочатку легко перестрибував з купини на купину. Але води дедалі ставало більше. Не можна було зупинитися і на хвилину – ось-ось провалишся. І Камо ступав по очерету, нагинаючи його цілими снопами і укладаючи собі під ноги. Це, звичайно, затримувало його просування.
Плескіт води та крики птахів наближалися, і Камо хотів швидше дійти, швидше довідатись, що там…
Йому набридло нагинати і складати очерет. Може, вдасться пройти крізь нього й так? Камо спробував обійтись без містків, але ноги його одразу ж увійшли по коліна у воду і вперлися в сплетене коріння: ніби він був у кошику, наполовину спущеному у воду.
«А що, – подумав він, – коли тут де-небудь є дірка, в цьому кошику? Я одразу ж піду на дно… Треба вибратися на острівець…»
Враз Камо почув зовсім близько самовдоволене гелготання дикого гусака. Хлопець розсунув очерет, і перед його очима в пишній молодій зелені, у всій своїй невимовній красі блиснуло озеро.
– Скільки ж тут гнізд! Це справжнє пташине царство! – вигукнув з запалом Камо.
Наламавши очерету і склавши його собі під ноги, він став на нього і, обернувшись, пронизливо закричав:
– Гей, Армене, Грикоре!… До мене, гей!… Нове озеро знайшов!
Серце Камо сповнилось радістю. Він не міг відвести здивованих очей од виблискуючого на сонці водяного дзеркала. Птахи ралили його спокійну поверхню: качки червонопері, червоноголові, лиски, що відливали чорним оксамитом, сірі водяні перепілочки, зеленоголові селезні, білі і сірі чаплі, які непорушно завмерли на своїх довгих, схожих на палиці ногах…
Камо побачив великих білих птахів з рожевуватими крилами і дуже довгими червоними ногами.
– Фламінго! – в захваті вигукнув він. До цього часу хлопець бачив цих птахів тільки на малюнках.
«Шкода, що немає тут Асмік, – подивилась би! І як би здивувався Грикор, якого вражає кожна дрібниця!… От зрадіють всі в школі!» – думав він і гарячково нишпорив по кишенях. У нього десь був папір і олівець, і йому хотілося хоч би наспіх намалювати цю чарівну картину.
Рука хлопчика доторкнулася до фотоапарата, що висів на грудях. Він зрадів: зовсім було забув про нього!… І Камо квапливо почав робити знімки, насамперед, звичайно, з рожевих фламінго, які на довгому шляху свого перельоту випадково обрали цей куточок для відпочинку.
Поряд з фламінго походжали великі, завбільшки з доброго барана, білі пелікани. Вони занурювали свої величезні дзьоби в озеро, з надзвичайною спритністю виловлювали рибу, а потім, високо підкинувши в повітрі свою здобич, ловили її на льоту.
«Пелікани підкидають рибу, щоб проковтнути її не з хвоста, а з голови: з хвоста не проковтнеш – упреться в горло плавцями», – подумав Камо.
Він навів фотоапарат на бакланячі гнізда, що були схожі на гігантські перевернуті шапки-папахи. І біля кожного гнізда – купи риби. «Це вони заготовляють поживу про за пас», – здогадався Камо.
Недалеко в очереті він помітив гніздо якоїсь болотяної птиці, що теж сиділа на яйцях. До гнізда підлетів самець. Птиця знялась і полетіла, мабуть, поснідати, а самець сів на гніздо.
«Цікаво, чому свійський півень ніколи не замінює квочку? – подумав Камо, але одразу ж знайшов відповідь: – Мабуть, в цьому немає потреби. У курки є хазяйка, яка її годує, а хто нагодує цю бідну дику птицю-матір?»
Враз на середині озера з несамовитим криком знялася сіренька качечка. Вона витягувала голову і била крилами, намагаючись злетіти, але щось, ніби прив’язана до ноги гиря, тягнуло її у глибину озера. Ось качечка що було сили рвонулася угору, і Камо побачив, як під черевом у пташки майнула блискуча спинка видри. «Підводним човном» підкралася вона до своєї жертви… За кілька секунд там, де тільки-но весело гралася качка, підіймалися бульбашки і плавало сіре пір’я. Бульбашки лопались, розходились по воді колами, а згодом і вони зникли, і на озері знову запанувала така тиша і спокій, ніби нічого й не сталося.