Три товариші
Шрифт:
– Подобається вам тут? – спитав я.
Дівчина кивнула.
– Краще, ніж там, у кондитерській?
– Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.
– А чого ж тоді ми зустрілися саме там? – здивовано спитав я.
– Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто мені нічого більше не спало на думку…
– Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стає для нас наче домівкою.
Вона усміхнулась.
– Це, мабуть, сумно?
– Ні, – відповів я. – Цілком по-сучасному.
Фред приніс мені другу чарку, а біля неї поклав на стіл зелену
– Від пана Гаузера.
Валентин зі свого кутка помахав мені рукою й підняв свою чарку.
– Тридцять перше липня сімнадцятого року, Роббі! – глухо сказав він.
Я кивнув йому й теж підняв чарку.
Йому завжди потрібно було пити до когось, я бачив уже, як він, вихиляючи ввечері чарку десь у сільській пивничці, звертався до місяця або до бузкового куща. Він тоді згадував якийсь день із окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, і був вдячний за те, що він іще живий і може сидіти тут.
– Це мій друг, – сказав я дівчині. – Фронтовий товариш. Він один, кого я знаю, хто з великого лиха зумів створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.
Вона задумлено глянула на мене. Коса смуга світла впала їй на чоло й вуста.
– Я це добре розумію, – мовила вона.
Я подивився на неї.
– Не можете ви цього розуміти. Ви для цього надто молода.
Вона усміхнулася легенькою, що майнула лише в її очах, усмішкою, обличчя майже не змінилося, а тільки ледь проясніло, ніби освітлене зсередини.
– Надто молода, – проказала вона, – це не те слово. По-моєму, надто молодим бути неможливо. Тільки – надто старим.
Я помовчав хвилинку.
– Проти цього можна було б заперечити, – відповів я і кивнув Фредові, щоб він приніс мені ще чогось випити.
Дівчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч із нею якимось бовдуром. Я залюбки повів би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речі та яка зазвичай спадає на думку аж тоді, коли ти знову залишаєшся сам-один. Ленц був мастак на такі розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно казав, що як співрозмовник я стою десь на рівні поштаря.
На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замість носити вино наперстками, він приніс мені відразу повну склянку, щоб йому не доводилося бігати туди й сюди і щоб не так було помітно, скільки я п’ю. А мені треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душі.
– Може, вип’єте ще мартіні? – запитав я у дівчини.
– А що ви п’єте?
– Це ром…
Вона подивилась на мою склянку.
– Ви й того разу пили це саме.
– Так, – відповів я, – здебільшого я п’ю ром.
Вона похитала головою.
– Не уявляю, щоб він був смачний…
– Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я.
Вона глянула на мене.
– Нащо ж ви тоді його п’єте?
– Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, – почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому його й п’ють… – Я відсунув склянку. – То замовити для вас іще один мартіні?
– Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж і мені його покуштувати…
– Гаразд, –
Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.
– А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.
Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як наринає на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, несхожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої – неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже – правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.
Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів – сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк – зойк старої баби – лайливої і заздрісної.
Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.
Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там – я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину – що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…
Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.
– Що таке! – люто просичав я.
– Повилазило тобі, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун.
Я витріщився на нього.
– Людей не бачив, чи що? – дзявкав він далі.
Саме така зустріч була мені потрібна.
– Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!
Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.
– А чи не пішов би ти до зоопарку! – скипів він. – Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.