Три товариші
Шрифт:
– Для всього, – відповів Блюменталь.
– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?
– Як коли.
Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.
Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.
– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите
Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.
– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…
Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!
Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.
– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.
Він не поворухнувся.
– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.
Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.
– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.
– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.
Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.
– Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.
– Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.
– Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.
– Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.
– А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.
«Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».
– Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип
Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі та сказав стиха, але чітко й дуже швидко:
– Скільки коштує ця машина?
– Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».
Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.
– Надто дорого!
– Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.
– Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.
– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?
Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне на тінь усмішки.
– Слушно. Але ж машина справді надто дорога.
Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?
Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.
– Тут продається «кадилак»?
Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.
– Можна подивитися? – спитав він спокійно й оком не змигнувши.
– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?
Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.
– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.
– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.
Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.
– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.
Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.
– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?…
Блюменталь якось дивно глянув на мене.
– Зацікавитись – це ще не означає купити.
Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.