Три товариші
Шрифт:
– Вам треба було б поставити тут звуконепроникну телефонну будку, – сказав я пані Залевській.
Та їй пальця в рот не клади.
– А навіщо?! – відрубала вона мені. – Про які це таємниці збираєтеся ви говорити в будці?!
Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, адже на їхньому боці мораль усього світу.
Ми домовилися зібратися ввечері в Готфріда. Повечерявши в одній харчівеньці, я пішов до нього. Дорогою купив собі в дорогому магазині чоловічого одягу розкішну нову краватку – треба
Готфрідова оселя нагадувала музей. Вона вся була завішена сувенірами, які він привіз із Південної Америки. На стінах – яскраво розмальовані мати, кілька масок, засушений людський скальп, якісь кумедні глечики, списи й найголовніше – чудова, на всю стіну, колекція фотографій: індіанки та креолки, вродливі, смагляві, гнучкі створіння, незбагненно граційні й невимушені!
Окрім Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер – із засмаглою, як мідний казан, лисиною – вмостився на бильці дивана, захоплено роздивлявся Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».
Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.
– Роббі, – глухим голосом сказав він, – чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!
Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.
– Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.
Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював із фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, та й непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.
– Цього разу то був шинкар, Роббі, – казав Грау, – у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. – Він здригнувся всім тілом – Такий жирний, хоч удавися!
– Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаєш такі грубі вирази? Ти ж сам заробляєш на одній із найпрекрасніших людських властивостей – на побожності.
– Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та напобажали любенькому небіжчику за все його життя…
Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.
– Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більш до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості
Ленц усміхнувся.
– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!
– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.
Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.
– Отто, зроби-но мені послугу – дай мені завтра на вечір «кадилак».
Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.
– А ти вмієш уже робити повороти? – спитав він. – Досі мені здавалось, що ти вмієш їхати тільки прямо, та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.
– Помовч, Тео, – відповів я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!
Браумюллер забулькотів сміхом.
– Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я.
– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.
– Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…
Отто примружив очі так, що лишилась тільки вузенька шпаринка, й усміхнувся.
– Гаразд, Роббі, бери…
– Тобі потрібна, певне, машина до твоєї нової краватки? – підійшовши, спитав Ленц.
– Заткни пельку, – сказав я, відпихаючи його.
Та він не відступився.
– Ану покажи, малий! – Він помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролі джиґуна! Чи не збираєшся ти часом на оглядини?
– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе! – відповів я.
– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.
– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.
– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.
– Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.
– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.
– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.
– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.