Три товариші
Шрифт:
Усе ще роздратований, пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаціональ» – свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавниками? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.
Але хазяїн роз’яснив мені в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі – Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі – як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут
Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Вона була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.
З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:
– Щиро вітаю і бажаю щастя!
– Він, як завжди, справжній джентльмен, – сказала Роза. – Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.
Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної звичайної повії, – «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища – обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.
Весілля Ліллі мало відбутися в понеділок. А сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Усі прийшли, щоб іще раз побути з Ліллі. Після одруження вона вже не зможе сюди приходити.
Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посипаним мигдалем і цукатами. Вона поклала мені солідний шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.
– Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!
– Сама спекла, – відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.
Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання – ось Валлі-красуня, в якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги – вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру й приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого не мали за чоловіка, бо він завжди носив жіноче вбрання й рум’янився; ось Мімі, бідолашна Мімі, якій уже сорок п’ять років; з розширеними венами на ногах, їй уже нелегко бігати вулицями… Було тут іще кілька жінок – подавальниць з бару, просто гостей – їх я не знав. І нарешті – другий почесний гість – «матуся», маленька, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, «матуся», що тримала на розі Ніколаїштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет і міняльну контору й торгувала не тільки сосисками, а потай іще й цигарками та гумовими виробами інтимного вжитку; в неї можна було й гроші позичити.
Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні – жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.
– Усе вже наготувала, Ліллі? – запитав я.
Вона кивнула.
– Посаг уже давно готовий.
– Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все є до останньої мереживної накидочки…
– А навіщо ці мереживні накидочки? – запитав я.
– Та ти що, Роббі? – Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки – це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.
Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Ліллині улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії – найчерствіші й водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.
Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.
– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!
Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьбляються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.
Ми вийшли на вулицю й помахали вслід Ліллі. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.
– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!
Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.
– Заграй-но, Роббі, нам іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!
– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!
А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який готував уже на вулиці казан із ковбасками.
Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.
– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?
Кестер засміявся:
– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.
Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.