Три товариші
Шрифт:
Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:
– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.
Він
– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.
По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.
– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!
– Не забуду, Фердинанде!
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.
Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.
– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така
Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.
– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.
– Хіба у вас так багато вільного часу?
– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.
Вона глибоко зітхнула.
– Чудове повітря! Пахне весною.
– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».
– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?
– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.
Я розчинив дверцята.
– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?
– Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?
Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
– Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язує…
Вона засміялась:
– У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Давайте поїдемо кудись в інше місце!
Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися, як дим.
– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це – не для вас.
– А чого ви так думаєте?
– Та видно ж…
Вона кинула на мене швидкий погляд.
– Можна ж, нарешті, спробувати…
– Гаразд.
Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.
– Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!
– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…
– Альфонс – це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.
– У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, – сказала вона, сміючись.
Я кивнув на знак згоди:
– Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював із Біндінгом…
– Їй-богу, правда, – відповіла вона, – у них це вийшло блискавично…
Ми поїхали.
Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки – як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці – поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…
Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.