Три товариші

Ремарк Эрих Мария

Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

– Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

– По-ідіотському

втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

– Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

– Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

– Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.

– Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?

– Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.

– Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.

– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на часинку додому.

Я обернувся.

– Коли?

– З півгодини тому. Якась дама…

– Що ж вона сказала?

– Що ввечері подзвонить ще раз. Та я їй відразу ж пояснила, що вона тільки час марнуватиме – вас-бо ввечері ніколи не буває вдома…

Я витріщився на неї.

– Що? Ви так сказали? Господи, хоч би вже хтось навчив вас нарешті розмовляти по телефону!

– Я й так умію розмовляти по телефону! – пихато заявила Фріда. – А вечорами ви справді майже ніколи не буваєте вдома.

– То вас ніяк не обходить! – скипів я. – Другого разу ви ще, може, розкажете, які в мене шкарпетки – діряві чи цілі!

– Що ж, можу розказати, – дала вона відкоша, сердито глипнувши на мене своїми червоними, запаленими очима. Ми з нею давно вже ворогували.

Я залюбки турнув би її в каструлю з супом, але стримався – дістав із кишені марку, тицьнув її Фріді та вже лагідно спитав:

– А дама назвала себе?

– Нє-е…

– А який же в неї голос? Трохи хрипкуватий і низький? Такий, ніби вона застудилася й охрипла?

– Хіба я знаю… – відповіла Фріда так флегматично, ніби я щойно й не думав дати їй марку.

– Гарна каблучка у вас на руці, справді чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз і пригадаєте…

– Не пригадаю, – відповіла Фріда, і обличчя її аж розпливлося від зловтішної усмішки.

– Ну тоді, щоб ти повісилася, чортова потороча! – гримнув я на неї й пішов із дому.

Повернувсь

я рівно о шостій вечора. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер – няня, що доглядає немовлят; а пансіонські дами щільно обступили її.

– Ідіть-но сюди! – гукнула мені пані Залевська.

Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовляти, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у дитячому візочку з будинку, де служила. Це було звичайнісіньке собі дитинча, але дами посхилялися над ним і так нестямно виказували своє захоплення, наче то було перше немовля, що з’явилося на світ Божий. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували дудочкою губи. Навіть Ерна Беніг у своєму кімоно з драконами брала участь у цій оргії платонічного материнства.

– Хіба ж не чарівне створіння? – запитувала пані Залевська, закотивши очі під лоба.

– На це питання можна буде відповісти тільки десь років через двадцять-тридцять, – сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би мені не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

– Але ж подивіться на нього як слід, – закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого виявити я не міг. Хіба що неймовірно маленькі рученята – чудно було подумати, що колись і я був такий мацюпусінький.

– Бідолашна крихітка, – сказав я, – зовсім іще не уявляє собі, що на неї чекає! Хотілося б знати, до якої нової війни він саме виросте…

– Як жорстоко! – вигукнула пані Залевська. – Невже у вас немає душі?

– Аж надто, – відповів я, – інакше мені таке й на думку не спало б.

Після цього я відступив до своєї кімнати.

Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там! Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши слухавку, почув голос Патриції Гольман, що дякувала за квіти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумніше з усіх і якому набридли їхні кривляння, зайшлося голосним плачем.

– Пробачте, – розпачливо сказав я у телефонну слухавку, – мені нічого не чути, тут галасує немовля; та воно не моє…

Дами, щоб заспокоїти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тільки й добилися, що він іще гірше розкапризувався. Аж тепер я помітив, що це немовля й справді незвичайне, бо всередині в нього були, мабуть, самі легені, інакше ніяк не пояснити, звідки брався той трубний голос. Я потрапив у скрутне становище: очима кидав злісні погляди на цю комедію материнських почуттів, що її розігрували переді мною сусідки, а устами силкувався говорити в слухавку привітні слова, – отже, від маківки до носа я був як гроза, а від носа до підборіддя – як залитий сонцем весняний краєвид… Мені невтямки, як я попри все це зумів домовитися з дівчиною про побачення наступного вечора.