У країні ягуарів
Шрифт:
Човен сидить низько у воді. Борт його всього сантиметрів на сім-вісім вище поверхні води. Човен дуже навантажений. Сам дивуюся, як усе вмістилося в ньому. Правда, багато чого довелося викинути, щоб звільнити місце для більш цінних речей.
Вітер жене човен між двома могутніми зеленими стінами джунглів так швидко, наче в нього вмонтовано беззвучний мотор.
Погода чудова, човен пливе швидко, і я щасливий. Від радісного почуття, яке раптом охоплює мене, я на все горло кричу: «Ого-го-го-о!..»
Обминаю величезне дерево,
Вітер дужчає. Поверхня Купарі хвилюється. Бризки води розлітаються в усі боки метрів на два.
На шляху знову величезне дерево, що перегородило половину ріки. Обминаю його далеко, щоб, бува, не зачепитись за якийсь сучок під водою.
Хоч вітер сильний, але дуже гаряче. Піт ллється з мене. Купарі повертає ліворуч. За поворотом вітер слабший. Він дме збоку, і тому правити човном важче. Швидкість човна зменшилася вдвічі.
Покриття на човні обшарпане, злиденне. Пальмове листя на ньому потемніло, подекуди обламалось і розкошлалось.
Перед човном з води викидається велика риба. Услід за рибою вирує вода. Певно, хтось переслідує її. Мабуть, кайман. Але цього мені вже не видно. Високий навіс і вітрило закривають річку зліва. Метр за метром наближаюсь до Тапажосу.
Вітер дужчає. Місяця немає, але вечірнє небо зоряне. Тільки тепер згадую, як рідко бачив за цей час зоряне небо, бо майже щодня були тропічні дощі.
Переді мною, ліворуч, біліє піщана коса. Причалюю до неї і пізнаю місце, на якому зустрівся тоді з Абелардо Карнейро.
Прив'язавши човен до міцного куща, знімаю вітри-ло-гамак і натягаю його між двома стовбурами під самим лісом.
Батарейним ліхтарем освітлюю поверхню Купарі і бачу кілька флуоресціюючих вогників. Це каймани. Їх тут досить багато. Розпалюю велике вогнище на піщаній косі, щоб, бува, вночі каймани не полізли до човна на запах шкур.
Навколо гамака бринять комарі, а я все підкидаю хмиз і дрова у вогонь. Полум'я весело злітає догори, іскри розсипаються золотим дощем. Це фейєрверк в знак того, що ночую вже на Купарі.
Світало, коли я прокинувся. На небі з'явилися густі, темні хмари. Мабуть, буде злива. Вітер дужчає. Треба скористатися ним, поки не пішов дощ. Вогонь уже згас, на місці багаття лишився тільки попіл.
Швиденько ставлю вітрило. Вітер підхоплює човен і несе його по Купарі до Тапажосу. Настрій у мене чудовий.
Та незабаром дощ псує його. Ще б пак, доведеться зупинитися, щоб зняти з щогли вітрило, бо в мокрому гамаку не дуже приємно спати.
Уже під дощем причалюю до берега і поквапливо знімаю з щогли гамак.
Вмостившись, знову відчалюю. Течія миттю підхоплює важкий човен. Дощ монотонно барабанить по жапах, протікаючи крізь дірки. На щастя, я вже недалеко від Тапажосу. За чверть години температура падає на градусів двадцять.
Течія несе човен униз, а дощ з кожною хвилиною дужчає.
Всю ніч пливу під сильною зливою. Мільйони дощових стріл скуйовджують поверхню води, і вона здається лугом, вкритим сірою травою, яку гойдає вітер. А човен, наче примара, пливе цим лугом.
Весь час доводиться вичерпувати воду з човна.
Де я, точно не знаю. Сіра дощова завіса закриває від мене береги. Малярія любить таку погоду.
Вже два дні я не причалював до берега. Човен, мов колода, пливе посеред річки. Я стомлений, хочу спати. Сидіти під навісом дуже незручно. А дощ не вщухає.
Сьогодні доїв печиво й масло. Тепер харчуватимусь лише фариньєю. Більше нічого нема. В ящику знайшов ще одну цибулину. Ось нею і закусую фаринью, щоб хоч трошки смачніша була. Крихти цукру промокли, і на нього напали, невідомо звідки взявшись, мурашки.
Опівдні виглянуло сонце. Я сів на корму сушитися і розім'яти задубілі ноги.
Ще один трофей
Минуло ще два дні. Дощ знову ллє як з відра. Та мені він уже не страшний, бо я переселився разом з клітками до хатини на березі Купарі.
З клітки люто сичить гримуча змія, намагається через густу сітку вкусити мене за коліно, але зуби її зачепилися за дріт. Довелося ножем пообламувати їх. Після такої «операції» гадюці, певно, не скоро захочеться кидатись на сітку…
І ось я знову в джунглях на полюванні. Тільки-но вийшов з-під накриття з рушницею в руках, дощ промочив мене одразу ж з ніг до голови. Пройшовши кроків п'ять, опиняюся в мокрому пралісі серед густих ліан, кущів і дерев.
На стежці за порослою мохом скелею помічаю молодого, триметрового боа констриктора, його мокра шкура виблискує. Він дуже поважно повзе.
Без особливих труднощів ловлю його і відношу до хатини. Важить боа кілограмів п'ять. Посадивши змію в клітку, знову повертаюся на стежку.
Дощ, нарешті, вщухає. Тільки ліс дзвенить краплинами, що падають з дерев. Унизу, під могутнім зеленим склепінням, повітря задушливе, насичене парою. Все навколо мокре.
Безшумно в гумових черевиках простую стежкою. Тихо. Навіть галасу мавп і папуг не чути. Джунглі наче вимерли. Обвислі ліани заважають мені. Іти важко. В густому пралісі панує напівтемрява. Вечоріє. Значить, незабаром вийдуть на полювання нічні хижаки. Добре було б знайти місце, куди звірі ходять на водопій.
Сонце зайшло, і навколо стемніло. Вже не видно навіть за десять кроків. Пробираючись під густими ліанами, раптом завмираю на місці від несподіванки. Переді мною на стежці, готовий до стрибка, причаївся чорний ягуар завбільшки з добре теля. Звір прищулив короткі вуха, ладен кинутись на мене.