У країні ягуарів

Молнар Габор

Змія повзає в чемодані, шукає виходу, але не знаходить. Це її дратує, і вона люто сичить.

Я ловив у хаті вже чимало отруйних гадів, але гримучої змії, що любить сутінки гущавини, ще не доводилося. Якщо відкрити дірку, гадюка миттю вирветься на волю. А роздратована гримуча змія дуже небезпечна.

Іду до вогнища і беру важку, закопчену решітку, що важить кілограмів десять. Дірку прогризено на дні чемодана. Треба її чимось заткнути. Скручую рушник, обережно перевертаю чемодан і блискавично затикаю лірку. Важку решітку кладу зверху і відмикаю обидва замки.

Ставши

ззаду, повільно піднімаю віко. Світло попадає всередину. Змія жвавішає, видно, повзає вздовж пилини, шукає, де можна вилізти. Ось щілина вже пів-сантиметрова, потім сантиметрова. Я піднімаю віко далі. Півтора сантиметра. Присівши навпочіпки, стежу за щілиною. Одтуляю віко більше. Праворуч у щілині з'являється ніс гадюки. Змія щосили протискається в щілину. Я поволі пускаю її. Як тільки вона висуває голову зовсім, притискаю віком її шию. Змія шалено звивається в чемодані і сичить. Накидаю петлю ій на шию, міцно зашморгую мотузку і витягаю змію з чемодана.

Через три хвилини гримуча змія опинилась у порожній клітці. Коли Армазем повернеться, продам її разом з тими, що залишив перед мандрівкою в район Купарі на фазенді.

Морок огортає все

Молодий юнак кабоклу привіз мені човном цілу купу газет і листів. Я страшенно зрадів. Цю радість може зрозуміти лише той, хто довгий час жив на чужині і не одержував ніяких звісток з батьківщини.

Пошти назбиралося за час моєї відсутності чимало, і тепер буде що читати. Думкою лину на рідну батьківщину. Листи, газети, книжки. В них сотні новин. Рідні почерки, рідні слова. Насамперед прочитую листи від матері, молодшого брата, сестри і друга, який мріє про подорож у Бразілію.

Серед купи листів немає жодного від Угорського національного музею. Про музейні справи неофіціально написав кілька рядків працівник музею. Він повідомляв, що більша частина колекції комах через недбалість загинула.

Отже, дальше колекціонування ні до чого. Доведеться зачинити двері у прекрасний, повний чудових вражень світ мандрівок і відчинити — у світ прози, найнявшись на роботу на плантацію. Лінією, яка розмежує ці два світи, стане сьогоднішній день. Та, сподіваюсь, двері першого світу зачиняю не назавжди…

Я переніс на фазенду всі свої речі, тварин, великого боа констриктора і ще більшу анаконду.

На фазенді з того часу, як я поїхав на Купарі, відбулося чимало змін.

Дуже багато нових робітників. Це люди з усіх кіпців сипу: чорні, жовті, білі. Моїх знайомих Гоймана і Паука вже немає.

Оглянув квартиру, в якій житиму на фазенді. Дві прохолодні кімнати з підлогою. На вікнах мідна сітка…

* * *

Далі все оповито чорним мороком. Те, що зі мною сталося, описати вже не можу, тільки продиктувати.

І ось я повертаюсь у Будапешт на кораблі через Атлантичний океан. Везу з собою дві папки з рукописами: мій давній щоденник та щоденник з річки Купарі і дві найбільші анаконди для Будапештського зоопарку як дар бразільських

джунглів.

Ось що зі мною сталося.

Було це по обіді. Босий кабоклу знайшов на складі під купою іржавих сокир, мотик і заступів коробку з вибухівкою.

Розглядаючи коробку, він вийняв з неї один запал.

Помітивши це, я підбіг і обережно забрав у нього з рук запал та коробку. Кабоклу навіть не підозрівав, яку небезпечну річ тримав у руках. У покритій іржею червоній коробці — вісімнадцять запалів з гримучою ртуттю. Це дуже чутливі запали. Досить було доторкнутися до коробки сокирою, мотикою чи якимось іншим твердим предметом, як стався б вибух.

Певно, найрозумніше буде кинути небезпечну коробку на дно Тапажосу аж за очеретом, що росте вздовж берега річки. Нікому з кабоклу не можна доручати цього, бо тільки я добре знаю властивості вибухівки.

— Зараз повернусь! — сказав я комірникові, що стояв серед робітників, і попрямував з небезпечною коробкою в руці до води. З-поміж зеленого очерету стирчали трухляві, обвуглені колоди. В очереті трапляються іноді болотяні змії сурукуку. Тому я йшов обережно, щоб часом не наступити на отруйну змію. Раптом ліва нога застрягла у міцному сплетінні якоїсь рослини, що розрослась по дну, а потім — і права. Я спіткнувся і ледве не впав.

Від різкого поштовху червона коробка випала з рук, вдарилась об трухляву колоду пальми… Пролунав оглушливий вибух. Я не впав. Захитався, але втримався на ногах. Навколо мене зашуміло, загуло і все поринуло в чорний морок. Блакитне небо, високий очерет, зелена трава — все щезло. Я з жахом зрозумів, що осліп. Руками обмацав обличчя. Воно було слизьке, мокре від крові. Ліва рука теж липка… Мене блискавкою пронизав неймовірний біль. Це був не тільки фізичний, а й глибокий душевний біль… Хотів зійти з місця, але не міг, бо мене оточувала чорна безодня. Я не бачив ні води, ні фазенди,

— Я осліп! Осліп! — раптом закричав я щосили.

Потім почув чийсь голос попереду, згодом ще чийсь — з іншого боку і впізнав голос комірника. Для мене було незрозуміло, як комірник опинився на воді. Та я помилився, насправді голоси долинали з берега, від складів.

В наступну мить я почув, як хтось кудись побіг. Ні, це була не одна людина, а багато людей. Вони схопили мене під руки і вивели з води. Проте, що це за люди, не знаю, бо не бачив їх. А вони мовчали. Картина, видно, була така страшна, що люди оніміли від жаху. Я, певно, був весь у крові.

Далі відчув, що ми вийшли на берег, з якого я щойно йшов зрячим.

Я намагався пригадати, чого я сюди прийшов… Згадав! Хотів кинути у воду коробку, щоб вона часом не вибухнула в руках кабоклу. І ось вона вибухнула в моїх руках.

Кінець. Я сліпий. І цьому вже нічим не зарадити. За якусь тисячну долю секунди я попав у інший світ. Страшні думки жорстоко ятрять душу. Я обмацував, обтирав очі, наче хотів витерти темряву. Та вона чіпка, її неможливо зняти з очей. А сонце над головою світило, гріло. Сльози відчаю і болю змішалися з кров'ю. Грім вибуху ще довго лунав у вухах. Згодом усе стихло. Але чорна темрява залишилася.