У країні ягуарів

Молнар Габор

Буксир повертає ближче до берега, де не така сильна течія і легше пливти.

— Ви вже снідали, сеньйоре?

— Ні.

— Жозе! — гукає хазяїн. — Принеси сеньйорові кави, молока, масла і свіжого хліба.

Після сніданку я розповідаю Армаземові про свій маршрут у верхів'я Купарі. Він лише хитає головою:

— Того струмка ще ніхто не знає.

Нарешті, з-поміж густої зелені на березі виринає моя глиняна халупка, покрита пальмовим листям.

— Прибули, сеньйоре! — гукає з кочегарки кочегар.

Буксир

підпливає до берега. Мене охоплює радісне почуття. Я прощаюся з Армаземом та його людьми і перелажу через борт у човен.

— Відв'язуй, Жозе! — гукаю я юному негрові.

Канат падає до моїх ніг. Я пливу трохи назад і вже через кілька хвилин витягаю човен на берег.

Заходжу в хижу. Вона непривітна, мов пустка.

Проживу тут недовго, поки розберу і приведу в порядок трофеї. Потім піду працювати на плантацію.

В обід причалюють два чорношкірі рибалки, яких Армазем прислав по ламантина.

Тільки-но їхній човен віддалився, як припливає лікар з плантації. Я дарую йому велику шкуру ягуара і кілька шкур змій.

Потім заношу в хату речі, спорядження, шкури, коробки. Клітки із зміями я ставлю під навісом. Всі гади живі, але не виявляють особливого бажання рухатися. Стоянка має вигляд музею, до якого щойно прибула велика партія експонатів. Тільки й того, що це не місто і колекції розміщено під пальмовою покрівлею хижі, перед якою вирує могутній Тапажос.

Двобій на березі острова

Світає. У глиняних стінах і в стрісі цілу ніч скаженіли пацюки. Надворі ні вітру, ні дощу. Отже, серед тиші я тільки й чув їхній концерт.

Я порозкладав у хаті свої колекції, і тому вночі було не дуже свіже повітря.

Вранці починаю все впорядковувати, оглядаю клітки із зміями.

Раптом чую стукіт весел об борт човна. Хтось пливе попід берегом до мене в гості. Ось уже вигулькнув човен. Пізнаю рибалку Мануеля. Незабаром він причалює біля моєї халупи.

— Добридень, сеньйоре! — вітається смаглявий рибалка. — Я привіз вам за ламантина, якого ви вчора віддали нам, пташку в клітці. Правда, красивий птах?

Птах, звичайно, красивий. Але я знаю: він — улюбленець дітей Мануеля.

— Велике тобі спасибі, Мануеле. Давай я сфотографую твого птаха, і цього досить дня мене.

Рибалка добродушно всміхається, обличчя його сяє від радості.

— Віднеси його назад дітям.

Мануель дістає з клітки пташку, я фотографую її, і щасливий рибалка квапливо несе свого улюбленця до човна.

— Сеньйоре! — звертається до мене Мануель. — Чи не хочете попливти на острів, що біля того берега? З нами будуть ще Мікуельсін і Бенедикто. Там завжди попадається щось на гачок.

У густих джунглях на острові я ще ніколи не бував.

— Гаразд, поїду! — одразу погоджуюсь і, не гаючи часу, повертаюся

до хати по рушницю, рюкзак і фотоапарат.

Адже в джунглях можна натрапити на здобич. Дарма що я тільки-но повернувся із багатими трофеями з Купарі. Мисливець не може встояти проти такої спокуси.

Ми сідаємо в човен і швидко пливемо.

Розкішна природа острова розкривається перед нами, як тільки ми огинаємо гору на острові. Мальовничі зарослі очерету і водоростей милують око. З неймовірним галасом здіймаються вгору сотні диких водяних птахів.

— Мікуельсін і Бенедикто вже десь рибалять тут, — зауважує Мануель. — Зараз пошукаємо їх.

— Я краще вийду на берег ось там, де немає заростей очерету і осоки. Огляну острів.

Мануель, зрозумівши, що мене туди кличе запал мисливця, лише усміхається.

Незабаром човен причалює до берега.

— Коли повертатиметесь, вистріліть тричі в повітря, — радить мені Мануель.

— Добре! — відповідаю я з вдячністю. — Отже, сигнал — три постріли.

Мануель подався, розполохуючи хмари галасливих птахів, до другого берега острова, а я попрямував у хащі. Місцеві рибалки не люблять цього острова, бо він заріс важкопрохідними нетрями. Шлях перегороджують безліч повалених бурею дерев і трясовини.

Пробираюся гущавиною обережно. Іти важко. Жодної ознаки тварин. На землі бачу тільки темно-коричневе опале листя та силу-силенну мурашок. Мене огортає безмежна тиша і напівтемрява.

Раптом починає світлішати, і через кілька хвилин я опиняюся на березі затоки, що досить глибоко вдається в острів. У літню пору року це місце, мабуть, сухе, бо з води серед очерету стирчать кущі і дерева.

Я стою на узліссі в гущавині, милуюся краєвидом, коли це на осяяний сонцем берег вилазить з води величезний, триметровий кайман. Він поважно сопе, вмощуючись на сухому березі. Мабуть, після смачного сніданку вийшов погрітися на сонці.

Я дивлюсь на рушницю і думаю, що добре було б прикінчити цього могутнього хижака. А втім, почекаю — подивлюсь, що він робитиме.

Про всяк випадок вирішую сфотографувати його. Відстань до води не більше восьми кроків, а до каймана — чотири-п'ять. Я дуже обережно виймаю з рюкзака фотоапарат. Небезпека мені не загрожує, бо, якби навіть крокодил побачив мене, він утік би.

Наводжу об'єктив на плазуна, але навіть не встигаю натиснути на скобу, бо вода біля берега зненацька захвилювалась, і з води повільно виповзла величезна, завдовжки метрів шість анаконда. Це неабиякий екземпляр водяних полозів. Я аж прикипів на місці. Анаконда раптом звертає і погрозливо, повільно повзе до каймана. В її рухах відчувається обережність і хижість. Це повзе смерть для живої істоти. Я не раз уже чув ночами, як десь у воді відбувалася боротьба не на життя, а на смерть. Кайман і анаконда, ці д» з царі тропічних вод, — вічні, непримиренні вороги.