Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах

Ткаченко Анатолий Федорович

трагедії,

надають

багато

країн

сві-

ту, серед них і Франція — країна давніх гуманістич-

них традицій. Багато років безкорисливу допомогу в

493

оздоровленні дітей міста Києва надає Комітет дружби

і солідарності департаменту Арденни з країнами Сою-

494

Арден

ни

зу

незалежних держав (СНД), створений у січні 1992

року вже після розпаду СРСР.

Велику і складну роботу з організації оздоровлен-

ня дітей проводить Президент Комітету «Арденни —

СНД» пан Мішель Ремі за підтримки мерії столиці де-

партаменту Арденни міста Шарлевіль-Мезьєр. У роботі

йому допомагають також мерії усіх комун департамен-

ту. Щороку в Арденни на оздоровлення приїздить до

20 дітей, яких на 15 днів приймають у свої сім'ї мешкан-

ці Шарлевіля-Мезьєр. За час перебування у Франції

діти відвідують парки й атракціони міста, здійснюють

екскурсії до Парижа, Реймса та інших міст, знайом-

ляться з побутом і культурою країни. Комітет постійно

допомагає дитячим закладам і лікарням Києва, Київ-

щини і Житомирщини медикаментами. Цю гуманітар-

ну місію мешканці Арденн вважають своєю національ-

ною філософією.

495

Кошти на гуманітарні акції надходять в основному від

продажу на виставках предметів українського приклад-

ного мистецтва. Ці виставки стали традиційними, вони

збирають багато людей і проходять з великим успіхом.

Велику роботу з організації груп, оформлення віз,

придбання речей для виставок, супроводження дітей

із Києва до Франції і назад з українського боку здійс-

нюють громадські діячки-гуманістки Зоя Лосєва251,

Аліна Суворова252 і Марія Цибуленко253, з якими у пана

Мішеля Ремі встановлені теплі і дружні стосунки.

Українці повинні знати про шляхетних французів

нашого часу, які віддають свою доброту і любов ді-

тям,постраждалим від Чорнобильської катастрофи.

Про себе пан Мішель Ремі розповідає так: «Народив-

ся я 5 вересня 1937 року в місті Седані. Батько був

військовослужбовцем. Мати працювала в текстиль-

ній промисловості. Перші мої спогади відносяться

до 1944-1945 років. Батько потрапив у полон до фа-

шистів, і я не знав його. Під час війни виховувався у

бабусі й дідуся та моїх тіток.

Мої перші спогади пов'язані з визволенням мого

рідного міста

американськими військами від німець-

ких загарбників. Щоб допомогти родині, я щодня пе-

ред школою обмінював фрукти із дідусевого саду на

консерви у американських солдатів. Протягом року

я таким чином годував родину.

У1945 році я, нарешті, побачив батька. Для дити-

ни восьми років це було великим потрясінням, тому

що до того я ніколи не бачив чоловіка поряд з моєю

матусею. Після повернення батька я ще деякий час

продовжував жити з дідусем і бабусею.

496

За юних літ відвідував школу і був гарним учнем,

щороку одержував призи і грамоти за перші місця.

Через відсутність коштів я не мав можливості про-

довжувати навчання. Батьки допомогли мені здобу-

ти професію пломбувальника. Я одержав сертифі-

кат. Роки юності проминули в праці й серед друзів.

Моє життя стало цікавим, коли я познайомився

з Людмилою і вона стала моєю дружиною. Познай-

омившись з дівчиною, яка не була француженкою,

я одержав дозвіл її родини на зустрічі з нею і поба-

чив, як живуть люди іншої національності. Гостин-

ність, з якою мене зустрічала родина Людмили, була

для мене великим подарунком, і я запам'ятав це на

все життя.

На превеликий жаль, життя — не завжди свято.

Коли мені виповнилося 20 років, я був призваний на

військову службу і протягом 30 місяців воював на пів-

ночі Африки, в Марокко й Алжирі. За службу в армії

нагороджений медалями.

З армії демобілізувався у січні 1960 року, а у квітні

цього ж року ми з Людмилою одружилися. У нас наро-

дилося четверо дітей: Дідьє (1961), Філіпп (1964), Ні-