В країні дрімучих трав
Шрифт:
Ось він підвівся, узяв гнилючку і почав спускатися в підвали.
Я мовчки пішов слідом за ним.
ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН
Я не наважувався відривати Думчева від серйозних роздумів і мовчки йшов слідом за ним. Могло видатися, ніби я стежу за Думчевим. Звичайно, це було негарно.
Стомлено й повільно він спускався зі східця на східець у свій величезний підвал.
Він підходив то до тієї, то до тієї камери в підвалі, відсовував шовкові штори. При м’якому світлі бактерій я побачив у комірчинах і камерах різноколірні
Очевидно, кожен з мішків був наповнений якимсь газом: ось-ось мішок злетить під стелю; але його тримали мотузки, прив’язані до вбитих у землю кілочків. Здавалось би, нічого страшного або дивного в усій цій обстановці не було: звичайні кокони-мішки гусениць, наповнені якоюсь газоподібною речовиною. Але цей підземний лабіринт, камери, освітлені світлом живих Істот — бактерій, і людина, яка по-хазяйськи зосереджено оглядала мішки з невідомими газами, — все це схвилювало мене.
Думчев сів на кілька складених порожніх мішків, подивився вглиб коридора, потім окинув довгим спокійним поглядом входи до камер, комор, комірчин, з яких лилося неяскраве світло, і заговорив:
— Ні, я не божевільний, не дивак! І називаю газ, що роздуває ці мішки, “повітрям збіглих хвилин”. Тисячі й тисячі років людство мріяло, щоб мить, якій скажеш “зупинись”, послухалась його. Але мрія лишалася мрією: йшли в небуття тисячоліття, діловито бігли слідом за ними віки, збігали, доганяючи їх вистрибом, місяці й роки, але ніколи, ніколи людина не спроможна була продовжити своє життя, зупинити мить. І незмінними залишалися слова Овідія, оспіваного Пушкіним поета — вигнанця стародавнього світу: “Наші тіла змінюються, завтра ми не будемо такі самі, якими були вчора і сьогодні”. Але все-таки народи створювали казки, міфи, легенди, пісні й саги, де герої долають час, хвороби залишають людину, старий стає молодим. Я жив між людей, роздумував над цими витворами народів. Бачив я, як людина вже почала створювати ті килими-самольоти, про які народ колись складав казки. Я й сам побудував килим-самоліт і літав на ньому. Медики вісімнадцятого століття покладали свої надії на електрику. Та ні. Електромедицина не стала універсальним засобом від усіх хвороб, а тваринний магнетизм виявився вигадкою. Навіть наука дев’ятнадцятого століття не розв’язала питання про “живу воду”. Залишилися мрії-казки. Я шукав, роздумував, ставив досліди. У міфах говориться, що безсмертні, вічно молоді боги харчувались амброзією й пили нектар. То ось де заховано таємниця довголіття і зцілення від хвороб, казав я собі. Вся справа в харчуванні! І я почав вивчати властивості “амброзії” — пилку рослин і нектару, того солодкого соку, який виділяють рослини. Детально і довго досліджував я, чому бджола-матка живе в п’ятдесят-сімдесят раз довше, ніж звичайна бджола.
Але, щоб подолати час, потрібна енергія. Про яку енергію мріяв народ, створюючи казки про живу воду? Яку енергію закликати для подолання часу?
Ломоносов відкрив закон збереження речовини і руху. Наука знає: енергія одного виду переходить в енергію іншого виду. Кількість енергії залишається незмінна. Лише форми і властивості її різноманітні. Але ж не до механічної енергії, яка рухає частини машин, має звернутися людина, щоб на ділі здійснити те, про що мріяв Фауст: зупинити мить, повернути збіглі роки, зцілитися від хвороб старості і стати знову молодим.
Перетворення… перетворення… перетворення!..
Яка титанічна енергія захована в перетвореннях, в метаморфозах комах!
Мурашиний лев, що закопався в зроблену ним воронку і стріляє піщинками в перехожих мурашок, перетворюється на літаючу комаху, схожу на /бабку. Гусениця, яка повзає на шістнадцяти ногах, перетворюється на кольорового метелика, що весело пурхає над землею. Личинка бабки, яка пересувається у воді мов ракетний двигун, перетворюється на граціозну бабку… Перетворення… перетворення… перетворення!..
Не крізь скельця мікроскопа дивився я на процеси перетворення комах — від личинки, яка вилупилася з яйця, до появи дорослої комахи. Я жив тут, у Країні Дрімучих Трав, у гніздах одиноких бджіл, у мурашниках, зимував у вуликах диких бджіл.
Я був людиною-мікроскопом. І тому я побачив перебіг усіх процесів метаморфози. На моїх очах одні форми комах перетворювалися в інші. Під час різних перетворень комах я збирав ферменти. У моїх мішках, що лежать тут, під землею, у мішках-коконах, де раніше буяло життя, нині зберігаються могутньої сили речовини. Вже першого року мого життя тут я вивів формули інстинктів комах і став непереможний. Я давно вже розв’язав рівняння зміни швидкостей розвитку комах та навчився затримувати і прискорювати їх ріст, ліпити їхні організми на свій розсуд.
Але людина? Організм людини зовні простий, а насправді дуже складний, як всесвіт, співучий, як океан.
У підвалах я зберігав і зберігаю запаси нечуваної енергії, охороняю їх, як скупий лицар. Але як озброїти людину цією енергією, щоб вона гукнула миті: зупинись! Оцього я й не знав. Зневірився. Але ненадовго. Знову почав шукати й думати, досліджувати. Знову почав мізкувати над тим, щоб ферменти-гормони метаморфози, які зберігаються в моїх підвалах, дали організмові людини ще небачену міць, щоб людина могла відсунути від себе старість, підпорядкувати собі хвилини, що так швидко минають.
І ось тепер, коли я відновив щоденник, коли розгадка найбільшої таємниці десь поряд, зовсім поряд зі мною, — тепер сюди з’явилася людина і принесла з собою те, що допоможе мені поставити дослід, аби повернутися до людей… Що робити? Залишитися тут і продовжувати досліди, пошуки, роздуми та’ розгадати таємницю “повітря збіглих хвилин?” Але чи можу я залишити разом із собою гостя — лякливу і безпорадну людину, залишити в країні, де все довкола загрожує небезпекою? Як бути? Повернутися до людей без розгаданої таємниці, із самими лише спогадами про “повітря збіглих хвилин”?
Кинути все? Відмовитися від розгадки таємниці “повітря збіглих хвилин”? Сказати: прощай, Країно Дрімучих Трав? Недорозв’язати завдання і піти звідси назавжди — залишити порожні кокони? Залишити так, як залишають непотрібний мотлох, поламані ящики, порожні бочки, розбиті миски, від’їжджаючи з дач в дощову нудну осінь. Що робити?..
І я побачив, як Думчев розвів руками — маленькими ручками маленької людини, — розвів ними зовсім так, як розводить дитина, загубивши найулюбленішу іграшку. “Що робити?”
Я мовчки стояв у ніші, притулившись до стіни… Думчев замовк. У глибокій задумі він почав обходити камери. А я… Я не в змозі був зрушити з місця. Ноги мої підломлювались. Все в мені змішалось: подив (як же, яким чином можемо ми повернутись до людей?), захоплення відкриттями Думчева, гордість за розум людини і неспокій, неспокій…
Нарешті я ступив крок, хотів був кинутися до Думчева. Але він з несподіваною, невластивою йому метушливістю почав перебігати від камери до камери, з комори в комору. Він торгав, гладив лантухи, наповнені дивною речовиною. Він перебирав їх, перекладав з місця на місце, уважно, любовно, дбайливо. Ось чому я й подумав: “Думчев не піде звідси нізащо, ніколи!”