В країні дрімучих трав
Шрифт:
Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:
Пробігала… пробігала… бистра… річечка…
“ДЯКУЮ, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ДЯКУЮ!”
Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.
Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.
— Сергій
Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.
Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.
— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!
— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.
— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…
Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.
— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…
— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?
— П’ятниця.
— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики, що лежали стосиками півколом на великому столі. — Нехай учений світ врахує мої спостереження і зважить на мої висновки.
— Щоденник ви писатимете довго, дуже довго. А я мушу їхати. Пробуду в Ченську ще день або два. За цей час прошу вас накидати статтю-заявку. Коротко, якнайкоротше викладіть в ній основну суть вашого щоденника, поставте віхи, за якими підете, напрямок ваших думок і зазначте основні відкриття. А я передам до журналу “Наука і техніка”.
— Як ви сказали? Заявка? Я не розумію цього слова. Адже не про патент і не про авторське свідоцтво на технічний винахід я клопочуся.
Я все старанно йому пояснив. І Сергій Сергійович мене
— Ах так… конспект… Треба скласти конспект.
Це слово “конспект” звучало в Думчева якось особливо виразно, ніби в цьому слові було закладено глибокий зміст, зрозумілий лише йому.
Скільки радості й запалу було в його очах!
— Дякую! Від щирого серця дякую! І я відклав свій від’їзд, з Ченська: дочекаюсь заявки Думчева.
Я звик до цього містечка з його садом, де дерева змикали над алеями свої крони; з тихими вулицями, де поруч із світлими, високими будинками, спорудженими зовсім недавно, стояли будиночки манірної кучерявої старомодної архітектури, будиночки, що нагадували мені деяких героїв побутових романів минулого століття; з бібліотекою-читальнею, в якій знайшлося так несподівано для мене багато чудових книжок. Мені все більше й більше подобалося це містечко за його ледь-ледь солонувате повітря, яке обвіває обличчя, коли вранці дивишся з вікна на далеке море.
Одразу за містом починався степ. Із степу, що вже вигорів під сонцем, двома рядами своїх каркасів тягнулися до міста недобудовані будинки. Шумів і пахкав паровозик на вузькоколійці, тягнучи платформи, навантажені піском, цеглою, блоками. Під’їздили вантажні крани, якими керував машиніст, що сидів у будці, забирали блоки просто з платформи на верхні поверхи, а робітники весело перегукувались з машиністом і між собою, викладали у височині ряд за рядом порожнисті блоки. А ген-ген, далеко в степу, здіймалася до неба гострокутна вишка і чути було різке, пронизливе рипіння лебідки.
Минув день-другий. “Мабуть, Думчев закінчив свій конспект”, — подумав я.
І от одного разу надвечір я зайшов до нього. Думчев повів мову про Країну Дрімучих Трав, про її чудових мешканців, про їхні гідні подиву форми. Він сподівався, що його спостереження допоможуть ученим внести багато нового в техніку.
— Усі ці дні й ночі я обдумував різні варіанти конспекту, вірніше — зовсім різні конспекти. Але завтра я відберу, неодмінно відберу найважливіше. Я певен, що мої висновки і положення підкажуть зовсім нові шляхи в ряді галузей техніки. Ось ще день-два — і все буде готове, — сказав він мені.
Звичайно, в мене не було сумніву щодо значення відкриттів, про які повідомить Думчев у своєму конспекті.
За кілька днів я знову зайшов до Думчева.
— Мій друже! — сказав він рішуче. — Вся Країна Дрімучих Трав сповнена відкриттів, і вся вона незвідана. Велика кількість проектів у мене в голові. І всі, всі однаково важливі. Який же конспект мені писати? Залишається одне: мовчки, зовсім — мовчки вказати людям на цю країну. І взагалі нічого не писати!
Коли я пішов із будинку з башточкою, в мене було таке відчуття, ніби Думчев захлинувся в морі спостережень та відкриттів, зроблених ним. Я шкодував, що не спитав Думчева про дивні ферменти, які так чудово впливають на людський організм, і про те, чи можна виготовити тут ці сполуки. Невже свят не довідається про цю таємницю? Я боявся, що моє запитання стривожить його: адже підвали, де зберігалися чудові газоподібні ферменти метаморфози, завалені і засипані землею. Все там загинуло.