В країні дрімучих трав
Шрифт:
— Ось, ось, знайшов! — вигукнув Думчев. — Дивіться!
І я побачив маленький, ледь помітний кокон гусениці. Кокон був туго зав’язаний шовковою ниточкою. То от у чім річ! Це був той мішок-кокон, куди склав він свої записи про мандрівку, той мішок, який він вручив мені.
Мовчки дивилися ми то на цей кокон, то один на одного. Думчев розв’язав вузлик. Він тримав на долоні кокон з аркушиками і маленьку ниточку. І я відчув, що ця ниточка зв’язувала в його душі два світи — два життя: його минуле життя в Країні Дрімучих Трав і те життя, в яке він вступив, зав’язавши
А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.
Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.
Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.
— Це костюм велетня, — мовив я.
— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.
Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…
Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…
І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!
— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.
— Що таке? Гола людина?!
Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.
РОЗБІЙ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ
— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.
Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:
— Що, гуркіт вже ущух?
— Собачий гавкіт? Так!
— Ні, не гавкіт, а гуркіт.
— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.
— Зрозумійте ж мене. Я певен…
Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.
— Цей собака видався мені спочатку
— Тихіше! Слухайте!
Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.
— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…
Черникова замовкла.
— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!
— Хіба ж він твій?
— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!
— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.
— Прошу вас, товаришко Черникова…
— І не просіть! Наказано — ні на крок!
— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.
Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.
— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!
— Де? Де?
— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…
Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.
Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.
Услід нам лунало:
— Розбій! Розбій серед білого дня!
Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.
Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…
Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.
Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…
І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.
БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ
Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!