В країні дрімучих трав
Шрифт:
До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.
Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.
Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.
Ось під великим
Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.
І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.
— Куди ви? — наздогнав я Думчева.
— Вона біжить за ними!
— Хто?
— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.
Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.
Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:
“…пропав побачення цілунок…”Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:
“Проте від тебе жду його!”Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.
— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!
І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.
І от ми в Ченську! То що ж нам допомогло залишити Країну Дрімучих Трав?
Ось за вікном схилилось над картою двоє вихрястих хлопчаків. Один з них швидко водить по карті олівцем і щось доводить другому. А цей другий йому заперечує і з діловим виглядом застругує олівець.
— Збираються у мандри, — сказав я.
Думчев у відповідь вимовив тільки одне слово.
— Графіт!..
І як часто в Країні Дрімучих Трав, так і тепер я здивовано глянув на Думчева.
Але він тут-таки відповів:
— Ви, здається, мене й досі не розумієте? Для того, щоб мій дослід, останній дослід, удався і не сталося нещастя, мені потрібна була малоактивна речовина для уповільнення реакції. Потрібна була порошинка графіту. Ви загубили біля міста паперових ос олівця, і я дістав графіт. Дослід удався. Ми, як бачите, не в Країні Дрімучих Трав, а серед людей, у Ченську.
Я так і не встиг дослухати його: ми підійшли до будинку, де мешкала Поліна Олександрівна Булай.
Тут колись жив і він. Ось старий, перехняблений ганок. Полискувала біла емальована дощечка. Я зійшов уже східцями на ганок і хотів був постукати в двері. Але не постукав.
— Сергію Сергійовичу, чого ж ви зупинились? Адже ми прийшли.
Але він стояв за кілька кроків від ганку і не рухався.
Я збіг з ганку і взяв його за руку.
— Ось ми й прийшли!
Думчев мовчав; Це тривало кілька хвилин. Я чекав.
Потім він раптом заговорив сам з собою, зовсім так, як у Країні Дрімучих Трав:
— Чого ж ти баришся? Ти ж стоїш біля рідної домівки. Знітився? Боїшся? Можливо…
Безстрашний мандрівник, він не боявся проникнути в згубне гніздо ос. Відважний мисливець, що вражає одним ударом хижого богомола, він стоїть тут, біля старого, перехнябленого ганку своєї рідної оселі і… ніяковіє!
Час минав. Нарешті Думчев поволі і обережно зійшов на гайок.
І знову я підніс руку, щоб постукати в двері.
— Не треба! — схопив мене Думчев за руку. — Заждіть… Я… Я ще не зібрався з силами.
Він був у замішанні — я це бачив, розумів.
Місто поступово затихало. Гасли вогні. А Думчев наче виправдувався за щось переді мною:
— Зараз… Ще трохи — і я наважусь… Було тихо. І мені здавалося, що я чую, як колотиться серце в Думчева. Я ждав.
— Що ж, все рівно, стукайте! — мовив Думчев якимсь глухим і далеким голосом.
СКРИПКА ЗНОВУ ЗАЗВУЧАЛА
На мій стук відчинила двері Поліна Олександрівна.
Із-за дверей своєї кімнати визирала сусідка.
— Ось ми й прийшли! — вимовив я так просто і природно, ніби за дорученням Поліни Олександрівни оце бігав до скверика покликати Думчева пити чай.
Поліна Олександрівна раптом схопилася за край шафи. Вона вдивлялася в обличчя Думчева й шепотіла:
— Ні, ні! Не може бути!
Всі мовчали. Розгубленість, замішання й тривога наче ввійшли з нами в цей дім і охопили всіх. Я відразу ж згадав, що в мене досить дивний вигляд…
Я хотів був невимушено засміятися, жартівливо сказати що-небудь, але почував себе ніяково, і всі слова здавалися мені фальшивими.
Всіх виручила сусідка:
— Самоварчик! Тепер треба самоварчик поставити! Я поставлю свого… Будь ласка, гості дорогі!
Я був їй вдячний.
А на наш дивний одяг ніхто не звернув уваги.
Я встиг сказати Поліні Олександрівні:
— Головне — не питайте ні про що Сергія Сергійовича! Бережіть його. Настане час — і він сам розповість, де був. Не розпитуйте його зараз.