В країні дрімучих трав
Шрифт:
Та ось він зупинився посередині коридора. І я почув його голос, що зараз зовсім змінився:
— Хочу додому! Хочу до людей!
Він вимовив ці слова так, ніби стримував плач. Я тихо підійшов і, взявши його за руку, сказав:
— Я тут!
Цієї хвилини щось упало коло нас. Стеля захиталася. Посипалось каміння.
— Обвал! — скрикнув Думчев.
Ми побігли коридором, щоб вийти до річки Запізнілих Докорів. Та марно!
— Ходу немає! Стеля обвалилася! Назад! Ми бігли. Хвилини здавалися вічністю.
Десь над нами чути було гуркіт. Світло ліхтарів-бактерій
— Цигарка! — крикнув Думчев. — Були люди — вас знову шукали! Хтось кинув запалену цигарку!
Ми спробували сховатися від диму в гущавині трав. Дим стелився по землі. Ми спробували прорватися до річки… Але сухі трави загорілись. Вогонь заступив дорогу.
— Назад! До підвалів! — вигукнув Думчев.
Я підкорився. Тримаючись за плащ Думчева, затуляючи руками очі, задихаючись від диму, я біг. Отямився лише в підземних кімнатах.
Пам’ятаю, як Думчев квапливо зав’язав у мішок аркуші записів своєї подорожі і віддав мені цей мішок. Кімнати поступово наповнювалися димом. Гасли вогники бактерій. Ми запинали штори, закривали всі ходи.
Почали спускатися в підвал. Навіщо? Думчев вів мене коридором. Що буде з нами, я не знав. Тиша коридора й міцна рука Думчева мене заспокоювали. Я в усьому корився йому. Пам’ятаю, як ми ввійшли в нішу. Він відслонив туго запнуту штору. Ми опинились у невеличкій кімнаті. Вона не була освітлена, лише з коридора сюди просочувалося світло, але Думчев запнув штору.
— Сядьте тут! — сказав він.
Я відчув незнайомі мені відсвіжуючі запахи. З темряви долинув спокійний, рівний голос Думчева:
— Дихайте спокійно! Адже ви дуже втомилися.
Частина сьома
СИМФОНІЯ БАРВ
СОН ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
Як краще сховатися від проміння призахідного сонця? Дуже хочеться ще поспати! Я повернув голову, затулив очі долонею, але проміння зігрівало руку й проникало між пальців. Перевернувся на другий бік. Хочеться спати. І раптом спохватився — де ж мішок з аркушами-записами? У кімнаті під пеньком, куди вже проникав дим, Думчев дав його мені в руки. Невже я його упустив? Одразу проснувся. Оглянувся. Почав шукати мішок. Треба згадати, як усе могло статися, чому я тут, а не в підвалі, де ми рятувалися від пожежі.
Все почалося з того, що в будинку Думчева, під пеньком, ми відчули запах гару, вибігли й побачили, що димить велетенський білий димар. Цигарка! Звичайна цигарка, яку хтось не докурив і кинув. Колись я й сам палив такі білі димарі-цигарки.
Ех, добре було б зараз закурити! Але де ж мішок?
Ось у траві лежить… якийсь недокурок. Як зрозуміти?! Чому я бачу перед собою звичайний недокурок, а не обгорілий димар? А ось коло недокурка випалена трава. Звичайна горіла трава. Я зовсім заплутався: чи то я бачу недокурок уві сні, чи то пожежа в Країні Дрімучих Трав з димом, палахкотінням і з нестерпним жаром вогню, від якого Думчев і я рятувалися в підвалі, мені лише приснились?
— Добрий вечір! — почув я голос Думчева.
— Добрий вечір! — і подумав: “Який же добрий вечір у спаленій країні?”
— Ви лежите на росяній траві. Вставайте, вставайте!
Але що трапилось? Знову повна плутанина. Де підвали, камери, штори, мерехтіння світляків?
Сумнівів немає! Вся Країна Дрімучих Трав з несподіваними пригодами мені просто наснилася. Звичайно, то був занадто довгий і дуже дивний сон, але все-таки це був сон. Адже ось по пальцю повзе мурашка, я можу її скинути! А мурашник? Від самої згадки про мурашник, куди мене затягли мурашки-викрадачі, дрож пробіг по спині. Звичайно, і мурашник приснився мені. Все ясно. А Думчев? Теж сон?
Та ось стоїть переді мною Сергій Сергійович. Я не відриваю від нього очей. І думаю: “Він такий самий на зріст, як я! Так було і вчора. Так було й тоді, коли я вперше побачив його там, біля страшного “міста” — гнізда ос.
Думчев уважно придивлявся до мене.
— Ви чуєте? — показав він на синіючий гай. — Хтось кличе нас: рю-рю-рю-рю…
Я вслухався, вдивлявся, і все довкола було таке незвичне, що я не міг нічого зрозуміти.
Рю-рю-рю…
Згадав! Адже це зяблик рюрюкає перед дощем.
Зяблик, спів — птахів! Я не в Країні Дрімучих Трав! Там я не почув би зяблика! Там усе шумів і шумів нескінченний ліс трав, там несамовите сюрчання коника приголомшувало мене.
А може, все-таки це сон? І мені сниться цей зяблик?
Рю-рю-рю… — співає зяблик.
Я сів поруч Думчева на зелений пагорок біля пенька, біля звичайного пенька. Я чув знайоме шелестіння листя, довге, солодке; вдихав пахощі свіжоскошеного сіна.
Спокій, тиша і якась світла веселість переповнили мене. Чи не повернувся я в світ свого раннього радісного дитинства, і бузок, стукнувши в низеньке віконце, заглянув до кімнати й розбудив мене?..
ДОБРЕ ЗНАЙОМИЙ КОСТЮМ
Думчев довго сидів у задумі поруч мене. Несподівано він підвівся й почав щось шукати біля коріння пенька. Я сторопів: може, Думчев ще не відчув свого справжнього зросту і шукає хід до оселі, спорудженої ним колись під старим пеньком? Трава біля пенька була прибита, витолочена ногами. Мабуть, усі підвали Думчева засипало землею. Треба нагадати Думчеву, але я не поспішав: він так діловито, спокійно нишпорив рукою по землі, до чогось придивлявся.