Вінець Життя
Шрифт:
– Це не просто автомати. Це розробки, які велися у закритому місці, подалі від чужих очей, – сказав Роджер.
– Так, ми вже впевнилися в цьому, геній, – прокоментувала Мей.
– Чого ти постійно намагаєшся мене принизити перед усіма? – з легкою образою питає Роджер.
– В жодному разі, наш маленький геній. – з іронією відповідає Мей.
Вони розійшлися у різні сторони кімнати. Ангела підійшла до мене та сказала:
– Вони в стосунках? – Ангела.
– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.
– Так, вона в нього також. От дивні… Наче дорослі, а ведуть себе, як діти. – Ангела.
– На то вони й дорослі, щоб інколи бути дурними. – я.
До нас підійшла старенька та сказала:
– Можливо, ця річ також допоможе вам.
Вона вклала мені в долоню ключ та вказала на зачинені двері. Я підійшов до них та просунув її подарунок у замкову щілину. Коли я повернув ключ, стіни біля дверей зробили оберт на 180 градусів. Всередині висіла зброя, броня, фотографії та якісь списки. Я увійшов у таємну кімнату та побачив кабінет з двома столами.
– Стіл мого діда праворуч, – каже Ангела.
– Чому? – я.
– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.
– Я не знав як він виглядає. Значить, мій дід працював зліва. Оглянь ящики стола. – я.
Ангела поспішила у праву частину кімнати, але неочікувано підсковзнулася та впала прямо біля столу. Я пібіг до неї.
– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.
– Ні, все добре, але подивися на напис на підлозі. – Ангела.
– Не можу розгледіти, надто темно, підсвіти. – я.
Роджер за мить опинився поруч із ввімкненим ліхтариком. Я прочитав: "Не вірь тому, хто сидить за великим столом. Одного разу виявиться, що за його посмішкою ховається головний демон".
– Що це може означати? – питає Ангела.
– Гадки не маю. Міг він це написати про мого діда? – я.
– Може, і під столом зліва є якісь слова? – Ангела.
Я побіг у інший бік кімнати. Дійсно, напис тут також був: "Головний демон у нашому офісу. Не вір тому, хто сидить за великим столом".
– А що я казав! Це Голден – кріт! Ви всі вважали, що я збожеволів.
– Ми вже давно це знали, але ти каталізував ситуацію. Недоумок, – висказалась Мей.
– То ви все знали й мовчали? – питаю я.
– Звичайно. Ми намагалися потихеньку все з'ясувати, але він дуже добре вміє знищувати свої сліди, – сказав Роджер.
Я здивовано витріщався на всіх присутніх і не міг збагнути, що взагалі відбувається. Виходить, Роджер не дурень, яким прикидався, а доволі розумний чолов'яга. Значить, і в якості агента він був досить успішним.
Ангела продовжила оглядати стіл свого дідуся, я зайнявся тим самим, але з протилежної сторони кімнати. Мей тим часом збирала зброю зі стін, які нам відкрилися, а Роджер досліджував лабораторію. Перше, на що я натрапив, заклеєний конверт з написом: "Прочитай це, коли розпізнаєш хто зрадник". Я одразу розірвав папір і побачив продоження послання: "Ти здивований, вірно?" Ангела, як виявилось, також вже тримала у руках схожу знахідку. У її конверті значилося наступне: "Ми знаємо, що ви з Даніелем швидко впізнали його". Наші погляди зустрілися, було очевидно, що наші дідусі передбачили те, що відбувається зараз.
– Це все чудово, діду, але підкажи, що нам робити далі?! – викрикнула Ангела.
– Я думаю, нам слід придивитися уважніше до всіх речей тут, вочевидь, вони все дуже ретельно приховували. – уважно відповідаю я.
– Чудово, дідусю, дякую! Все життя мріяла про те, щоб вирішувати твої загадки. – з іронією говорить Ангела.
Я вийшов з прихованого кабінета і побачив, що Роджер жестом закликає мене підійти. І не дарма, він показав мені, що це не мала кімната яка вказана на плані евакуації, а цілий міні штаб і звідси є вихід, а точніше виїзд. Більше того, був і автомобіль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси їжі, батареї для зброї, інструменти та багацько наборів для виживання. Окрім того, два заряджених світложектора. На мить всередині мене замайоріла надія: це наша можливість поїхати звідси назавжди та забути про все, що відбувалося, але ці мрії довелося відкласти. Старий Джо й досі знаходився там, тож, навіть якщо нам вдасться виїхати звідси, повернутися таки доведеться. Ми зібрали знахідки в сумки, закинули їх у салон автівки та Роджер спробував завести двигун. Марно.
– Може відкриєш капот, любчику? – спитала бабуся.
Поки ми чекали на пасажирському сидінні, він вийшов та відкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попіл, вони не повинні отримати бодай якусь інформацію. Лише потім під'єднай акумулятор та виїжджай".
– Вони навіть це передбачили, – тихо сказав Роджер.
– Що там, Родж? – обізвалася Мей.
– Мей, візьми каністру з бензином. Ми маємо тут все знищити, це їхнє прохання. – Роджер.
Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рідиною все навколо та кинула па підлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив приміщення.
–
Гарно… – захоплено сказала Мей, сідаючи в автівку. Я вмостився поруч, і Роджер нарешті завів двигун. Ми на повній швидкості виїхали з палаючої будівлі. В вікно я бачив, як задній вихід віддаляється, а все, що колись створив мій дідусь та його друг, поступово перетворюється на згарище. У моїй пам'яті спливли спогади про часи, які я провів зі своїм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дід часто перевіряв мої вміння та навички за допомогою різних задач на логіку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумію, що так починалася моя підготовка до чогось більшого. Моя голова просто вибухала від думок, які я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустріч з дідусем та всі наші прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирішували загадки, знаходили нові маршрути. На столі в тому кабінеті я навіть помітив один з ребусів, який нам не вдалося вирішити разом, мабуть він забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись він дав мені кубик Рубика та сказав, що я ніколи не зможу зібрати його. Та я впорався за 3 дні. Також одну з наших прогулянок парком де він сказав мені слова, які тоді я не зрозумів, але тепер все стало на свої місця: "Даніель, одного разу ти зустрінеш ангела, який допоможе тобі вирішити всі загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зі мною, і питань стає все більше. Як дідусь міг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустріч. Іноді, мені здається, життя рушить нашими думками і мріями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мріємо про щось, навіть не задумуючись про те, що коли це відбудеться, що буде далі. Я мріяв виїхати з міста і розпочати нове життя, не те, що було у мене раніше, навіть гадав, що можу змінитись. Мій дідусь ніби підштовхнув мене за своїм планом. Згадую, як ще в дитинстві казав йому, що коли виросту, хочу бути як він, з такими ж пригодами. У нього була така жага до життя, він мені здавалось пробував усе. Я чув його історії і кожного разу думав, одна людина, а ціла пригода. В різні моменти життя зустрічаєш людей, чуєш їхні історії і думаєш, нічого собі, яка цікава доля, як він переживає ту чи іншу подію, а потім оказуєшся в машині яка стрімко летить з секретної штаб-квартири дідуся і розумієш, що якщо у тебе і будуть онуки, то вони точно тобі не повірять.
Конец ознакомительного фрагмента.