Вінець Життя
Шрифт:
– Там є роздоріжжя, одна з них – у місто, а інша – з нього, – Роджер.
– Тобто з міста можно виїхати? – я.
– Поки що ні. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дає нам можливість залишити Дробайл, наче заштовхує назад. – Роджер.
– Зрозуміло. А на яку вулицю прямує ця друга дорога? – я.
– На підземний паркінг у торговий центр, де власне починається центр міста. Звідти ми можемо оперативно дістатися до будь-якого місця. – Роджер.
– Вдало розроблено. – я.
– Цей шлях розробив твій дідусь. Каспій багато чого тут зробив разом зі своїм другом Фердинандом. Саме вони започаткували організацію. – Роджер.
– Дід Ангели разом з моїм дідом все тут побудували? – здивовано відповідаю я.
– Так, саме так. – з посмішкою відповідає Роджер.
– Нічого собі… Мій дідусь дійсно був важливою фігурою, а я завжди вважав, що він був звичайним автомийником і нічого не зміг досягти у своєму житті, лише вигадував історії з якимись тінями та всім іншим. Але як тоді йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.
–
У нього та у Фердинанда були останні світложектори. Це пристрій на основі спеціальної речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторії Шона, що допомогав проходити крізь бар'єр. Звісно, після цього треба було спалити всю одежу та всі речі, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тінь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний світ, ніхто з нас цього не хотів.
–
Роджер.
–
Вони виходили в місто голими? – я.
–
Жартую, жартую, ніхто нічого не спалював. – с посмішкою відповідає Роджер.
– Але чого тоді ви не використовуєте світложектори і зараз? – я.
– Бо їх могли зробити лише Каспій та Фердинанд. – Роджер.
– Де вони зараз? – я.
– Лежать тут, але в них немає потужностей, а Шона вбили під час м'ясорубки з Грасулом. – сумно відповідає Роджер.
– Можливо є формула з речовинами та рецептом? – я.
– Є, але ці "інгредієнти" неможливо дістати. До того ж, ми не хіміки, як би ми не намагалися, в нас так нічого і не вийшло. – Роджер.
– А які саме речовини вам потрібні? – я.
– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дістали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рідину для світложектора та виїхали б за межі Дробайла. Тоді вже ми знайдемо й інші необхідні речі, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всі тіні. – Роджер.
– Як ви збираєтесь це зробити? – я.
– Ще Каспій казав про те, що у Детройті є людина, яка може створити для нас багато зброї та забезпечити нас матеріалами для боротьби з тінями. І наше місто знову стане безпечним навіть вночі. – Роджер.
– А чи вистачить вам сил, щоб зібрати все для боротьби з тінями? – я.
– Звісно сьогодні тут надто порожньо, бо майже всі залишились вдома. Сьогодні неоголошений вихідний, лише мене відправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Місто не таке маленьке, яким здається, тут більше 500 агентів, які боряться з тінями. – Роджер.
– Нічого собі, виглядає так, ніби я потрапив у якийсь шпигунський серіал. – я.
– Так, можливо так і є. – Роджер.
– Наскільки давно ви виїжджали за межі міста? – я.
– Я ніколи не виїжджав. Я навіть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапі та й усе. – Роджер.
– Ви дійсно ніколи не залишали це місто? – звивовано питаю я.
– Я народився тут, коли вже було неможливо виїхати. – Роджер.
– Ото для вас буде здивування як змінився світ за весь цей час. У перші дні тут, коли я побачив вже застарілі автівки, телефони та інше, я був спантеличений. Як так? Адже країна розвивається, технології також крокують вперед, а тут всі живуть так, наче про це нічого не знають. Світ вже трохи інший. Я бачу, що ви використовуєте речі, якими ми користувалися 10-15 років тому. Мабуть, сюди все доходить пізніше, ніж до нас. – я.
– Що саме ви використовуєте з тих речей, яких у нас немає? – Роджер.
– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопкові. Дріт тягнеться, тож є можливість відійти навіть на 10 метрів і продовжувати розмову. Телевізори у нас вже кольорові, сучасніші автомобілі, інший одяг, книги, музика та загалом бачення світу. – я.
– Отже, ми все ж таки запізнюємося з розвитком. Але це не дивно, сюди рідко завозять щось нове, заїжджають лише вже перевірені постачальники продуктів, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.
– Щодо шовкової нитки, вам дуже пощастило. Треба дістатися крамниці, в мене там ціла футболка з шовку. Мама подарувала мені її на честь випуску зі школи та, більше того, зауважила, що це щаслива футболка мого діда, але не пояснила чому. Та тепер усі ниточки у моїй голові зійшлися і я все зрозумів. – я.
– Що?! Аж ціла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поїздок “назовні"! – схвильовано сказав Роджер.
– Тоді чого ми чекаємо? Скоріш відвези мене назад та підіймай всіх сюди. Треба скликати збори та вирішувати наші справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закінчиться. – я.
– До справи! – Роджер.
Він побіг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку і ми побігли до ліфту. Він натиснув на верхній поверх і двері зачинилися.
– Що значать ті слова, які ти сказав по телефону? – я.
– Час настав. – Роджер.
– І що то за час? – я.
– Час, коли ми маємо все змінити та вирішити. – Роджер.
– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.
Ми піднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодної калюжі, сонце заливало вулиці, а навколо ходили люди. Промені відблискували від вікон та засвітлювали місто. Воно наче почистішало та засяяло, немов те сміття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приємна післядощова прохолода, яка посилювала контрасні відчуття від перебування на вулиці у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, він підморгнув мені та посміхнувся. Вже за секунду я зіткнувся з якоюсь жінкою. Документи, які вона тримала в руках, розсипалися на землі, а вона, від неочікуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.