Вінець Життя
Шрифт:
– Дякую, – посміхаючись відповіла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.
– Дуже добре вийшло, – я.
Тільки-но доївши свою вечерю, я піднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я піднявся сходами й, дійшовши до дверей Джо, постукав і чекав на відповідь. Та він мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потім я й взагалі вирішив вибити двері, я тарабанив ногами, руками, плечем, і нарешті вийшло. Двері впали з рами, і я побачив Джо скрюченого у ліжку. Я швидко підбіг до нього і як тільки взяв його за руку, він схопив мене у відповідь і різко підвівся. Від нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янів від цього "аромату".
– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.
– Не дочекаєшся, я ще й вас переживу! – Джо.
– Тоді чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.
– Звідки мені знати,
– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.
– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.
Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.
– Син мій. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навіть у планах не було, а він вже загинув, – Джо.
– Що сталося? – я.
– Це була звичайна сонячна середа, і я, як і зазвичай, відвіз сина до школи. Дружина пішла на роботу, а я пішов у місто, шукати нові товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не підбігла до мене зі щирим хвилюванням на обличчі. Я не розумів про що вона говорить, доки не почув, що мій син потрапив під машину біля школи, його відвезли в лікарню в критичному стані. Ми з дружиною одразу поїхали туди, де у коридорах зіткнулися з метушнею та напруженими лікарями, які бігали повз нас. Ніхто не міг дати нам чіткої відповіді: де зараз наш син і як він себе почуває? Дружина забігла у реанімацію, її стримували лікарі, але коли вона побачила нашого хлопчика, з її очей хлинули сльози. Коли вона підійшла ближче, його пульс став повільнішим. Вона встигла взяти його за руку і, відчувши останній дотик, її вивели з палати. Я підбіг до неї, притиснув до себе, але сльози та відчай охопили нас обох. Ми залишалися у кімнаті очікування. Через кілька годин нам повідомили, що наш син помер. У той день загинули ще кілька дітей, їх також сбила автівка. Я не міг повірити, що мій син більше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потім нас очікувала ще одна шокуюча новина – водія не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирікла нас на нескінченні біль та страждання. Шкода, що в нас немає доказів. Ця історія завжди буде викликати в мене біль та смуток, і я ніколи не зможу забути той жахливий день. Він дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, він, як і в останню зустріч, махає мені рукою, прощається та біжить до школи.
– Хто це? Хто був за кермом тієї машини? – я.
– Онук тієї старої, – Джо.
– Але навіщо? – я.
– Мені здається, що він скоїв таке, бо й сам втратив близьку людину і не хотів, аби люди тут мали хоча б якусь радість у житті. Мерзотний виродок, – Джо.
– Зрозуміло, а чому у кімнаті немає портрета дружини? – я.
– Вона не хотіла, щоб я малював її. Після смерті нашого сина вона повісилася на дверній ручці, коли я вийшов за товаром. З того часу я більше не виходжу ні за товаром, ні за продуктами. Я більше нікуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стільці, – Джо.
– Але, Джо, постривай, спокійно, в тебе тепер є я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти мені потрібен, – я.
– Та заспокойся ти, наразі я й не збираюся, поки що, – Джо.
– Так, Джо, спокійно, ми з тобою ще поїдемо з цього міста, ось побачиш. Я тобі обіцяю, – я.
– Ха-ха, які чудові плани, юначе, які чудові плани… – відповів Джо та, вмостившись на ліжку, повернувся обличчям до стіни. – Джо.
Я накрив його ковдрою і він, вже звичним хропінням, дав зрозуміти, що збирається поринути у міцний сон ще на одну ніч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану раніше їжу в холодильник. Я підійшов до каси та зазирнув під неї. Стало очевидним, що старий продає не лише товари з полиць, а й свої світлостіри. Тож, є ті, хто вночі пересуваються містом. Може, існує якась організація, що також намагається з'ясувати в чому справа? Це питання не давало мені спокою ще один вечір, Ангела також здогадувалася про це, і ми вирішили візуалізувати наші думки: схематично зобразили на дошці все, що встигли зрозуміти та побачити. Першочергово ми відмітили, що тіні, які блукають вулицями, у минулому звичайні городяни, але їм не пощастило потрапити до рук тіней. Більше деталей про легенду, з якої все почалося, може знати онук тієї старенької, але де він та що з ним наразі невідомо. Але ми знаємо, що якісь сміливці таки продовжують ходити вулицями після заходу сонця, бо на світлостріли, які захищають від тіней, є попит. Тож, у теорії може існувати таємна організація по захисту від тіней. З усім, що вдалося зібрати до купи, ми пішли до мене в кімнату та почали розмірковувати як би нам просунутися у цій справі далі. Хропіння старого Джо було настільки громохким, що, здавалося, рипить навіть музика, яка грала з програвача.
– Впевнена, що він лев, – з усмішкою сказала Ангела.
– Так, його ревище можно впізнати з тисячі. Чим ти займалася у минулому житті? – я.
– Я була студенткою в університеті, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як і прийнято у жіночих колах, ввечері відвідувала танці. Так минали мої звичні дні в Борнвудсі. Там же ми з друзями домовилися зустрітися за рік, коли виконаємо намічені плани. Або не виконаємо, як це сталося зі мною…
– Ситуація й справді не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут і саме в одному місті. Дай-но мені мапу, яка привела тебе сюди і заразом мою, яка, схоже, нічим не відрізняється від твоєї, – я.
Вона загадково пішла до сусідньої кімнати та взяла наші мапи зі столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цікаву деталь: у верхньому правому кутку обидві мапи були помічені дивним знаком. Це був герб, який складався з кількох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промінь світла, а інше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Ніхто з нас нічого схожого на нього раніше не бачив, і ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх відрізняли цифри у розрахунках координат, які наче щось могли значити. Дивні координати, які ми зрозуміли тільки порівнявши, а коли вже зібрали два числа координат, перенесли їх на мапу, вони вказали нам прямісенько на Дробайл. Виходить на цій мапі від наших міст простягнуті координати до цього міста, щоб можна було за ними відправитись у Дробайл. У самому ж місті, яке ми відкрили, знову вирахували ті самі координати. Тепер вони вказували на віддалену частину міста, десь у парку. На дворі вже сутеніло, тож ми вирішили навідатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку відповідей. Принаймні, ми маємо шанс розгадати цю таємницю.
– Дивно, що обидва наші дідусі мали саме ці мапи, – я.
– Мене більше лякає той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередодні мого від'їзду сказала: "Заїдь у Дробайл, тобі там має сподобатися", – Ангела.
– Мої батьки також порадили мені це місто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали мені цю мапу, а далі, за її вказівками, я доїхав сюди. Водій автобуса, який віз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл і куди взагалі я прямую. Тоді я вирішив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.
– Як звали твого дідуся? – Ангела.
– Каспій, а твого? – я.
– Фердинанд. – Ангела.
– Стій, що?! Фердинанд? Мій дідусь розповідав мені про нього ще у дитинстві. Він казав, що у нього був ліпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про їхні пригоди… – я.
– Про те, як вони намагалися подолати величезне військо духів в будинку біля… – Ангела.
– Моря? – я.
– Так, саме там. – Ангела.
– Виходить, що вони не вигадували ці історії, а розповідали нам про своє реальне життя? – я.
– Мені терміново треба написати лист батькам. На горищі будинку, в скрині, залишилися старі речі дідуся. Можливо, вони зможуть надіслати їх мені поштою, – Ангела.
Вона побігла за папером та ручкою. Я підійшов до дошки та перемалював на неї герб, відмітив його ще однією лінією та виписав поряд імена наших дідусів. І додав підпис: "Хто вони?"
Ангела повернулася та сіла за написання листа, а я продовжив розмірковувати та паралельно заводив будильник.
– Є! Головне не прогавити завтра розвізника продуктів чи як там говорив Джо. О котрій він зазвичай проїжджає повз? – Ангела.