Вінець Життя
Шрифт:
– До бару зовсім близько. Ангела, Даніель, не припиняйте. Нам треба дістатися туди якнайшвидше, інакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пістолет мені.
Я піймав зброю та почав відстрілюватись від незнайомців по черзі з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулі летіли й у наш бік, але гучні постріли привабили тіней, і вони в мить скупчилися над ними. Я підхопив Джо за інше плече, і ми швидко побігли до бару. Діставшись бару нам назустріч, впевнено тримаючи світлостріл, вийшов бармен. Він допоміг нам відстрілюватися, доки ми не опинилися всередині. Бармен забіг одразу після нас і зі словами: "Ви що, геть здуріли, роз'їжджати у таку годину?!", побіг за нашатирем.
– Бармен, усім пива! За мій рахунок! – Джо.
– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всі вже зачекалися, – відповів бармен.
Він зачинив усі вікна. Залізна завіса зовні почала опускатися, перед нами відкрився ліфт. Ми всі разом увійшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".
– Чому ви так довго, Ро? – запитав він.
– Якщо коротко, то спочатку ми з Даніелем повернулися до крамниці, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли їхнє сховище, але пастки, які там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.
– О, так це той самий Даніель? Онук Каспія? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.
– Приємно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.
– Та про що мова, це дуже поважна місія – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.
– Приємно чути, дякую ще раз. – я.
– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищі. Даніелю було важче, ніж мені, тож, поки він відновлював сили, ми не могли рушити з місця. А вже потім ледве дісталися сюди. – Роджер.
– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж міг бути у тій машині? – Алекс.
– Гадки не маю, Ал. Взагалі… – Роджер.
Двері ліфту відчинилися. Весь штаб бігав туди-сюди, кожен зайнятий своєю справою. Але тільки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зібрали всі погляди, ніхто не розумів хто ми, дехто навіть припинив жувати пончик. До нас підійшла Мей та заявила всім присутнім:
– Вітайте, онук Каспія – Даніель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!
Промову зустріли оплесками, вигуками та свистом. Всі почали радіти та нестримно вибухати від захвату. Навколо панував радісний гомін. Здається, ці люди чекали так довго, що навіть така маленька надія, як наша поява, дала їм можливість хоча б трохи повірити у диво. Роджер підійшов до Мей, простягнув їй мою шовкову футболку та сказав щось їй на вухо. Мей миттєво вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоїсь кімнати. За хвилину до нас підбігли лікарі, всадили Джо у візок та відвезли до медпункту. Ми завмерли на місці, очікуючи на подальші вказівки.
– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невідомий чоловік.
Роджер швидко підійшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабінет цього незнайомця. Я одразу відчув, що у цьому приміщенні зійшлися незвичні та темні сили. Яскраві фарби на стінах, книги про вбивць та книги з психології, а також дивні щоденники зі шкіряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковості, наче тут зберігаються таємничі знання, які не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непізнаним артефактом, прикрашена незвичною символікою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсім не приховувала таємничість цього місця. Стіни, завішані плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не співпадало за настроєм між собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таємниця цього кабінету ховалася глибше та, не дивлячись на всі спроби господаря відволікти гостей яскравими кольорами та сучасними офісними меблями, я відчував як морок та зло пронизує кожен закуток цього місця. Тут народжувалися місії, які могли визначити долю всього світу, неможливо було залишитися байдужим до цих відчуттів.
Невідомий сів за стіл та назвався:
– Вітаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обіймаю посаду начальника відділу безпеки Дробайла. У місті ви мене ніколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Кріт", бо я завжди під землею. Ви, як я розумію, відомі вже на все місто Даніель та Ангела? Радий познайомитися.
Він піднявся та простягнув руку, аби закріпити знайомство. Але він чомусь здається мені підзрілим, на рівні передчуття, щось не дає мені розслабитися поруч з цим чоловіком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмішкою, яку я відшліфував ще в молодших класах, я повернувся на місце, спостерігаючи за Ангелою, яка з цілковитою довірою та широкою посмішкою стискає долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди він кинув на мене підозрілий погляд, але я помітив. Цей чоловік стовідсотково щось приховує та, напевно, він зрозумів, що я це розпізнав. Мені здається, що я добре вмію помічати різні мімічні помилки людини, які вона робить мимоволі. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власні м'язи обличчя, коли у школі хотів приховати своє справжнє "я", щоб ніхто не подумав, наче зі мною щось не так. Тоді мені здавалося, що краще приховувати емоції. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.
Розмова продовжилася нашими історіями, він уважно слухав, а коли коментував ту чи іншу ситуацію, спостерігав за моєю реакцією. Ніхто цього, звичайно, не помітив. Своїми репліками він намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мій погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатію до себе. Це легко перевірити, варто лише сказати якийсь жарт у компанії та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобі, мимоволі зверне на тебе свій погляд. Тож, його дії були мені зрозумілі. Я не витримав, піднявся з-за столу та сказав:
– Що ти приховуєш, Кроте?
Ніхто не очікував такого, нависла тиша. Я відчував на собі здивовані погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-під лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав і, посміхнувшись, він відповів:
– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.
– Дійсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.
– Не намагайся мене обдурити, я спостерігав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаєшся щось приховати. – стрімко відповідаю я.
– Мабуть хлопець втомився після насиченого дня. Міс Ніклз, моя секретарка, відведе вас у кімнату відпочинку. – з посмішкою говорить Едвард.
– Не втомився я. Ви всі взагалі бачили його посмішку? Або його погляд? Він побачив нашу мапу та у нього очі засвітилися прямо. Він цілком може бути реальним кротом, навіть його прізвисько викликає в нього усмішку, наче він знущається з нас. – схвильовано говорю я.
Він знову піднявся з-за столу, зітхнув та сказав:
– Якби я був кротом, то пожертував би я своїми ногами заради допомоги моїм товаришам, коли ми билися з тінями? – Едвард.
Він підняв штанину та продемонстрував протези.
– Гарне шоу, містер Голден. В мене питання до тебе, Роджере: як давно він керує вами? Ви бачили його становлення? Тут взагалі є хтось, хто пам'ятає його призначення на посаду та як він тут опинився? – істерично говорю я.
– Ні, Даніеле, я потрапив сюди пізніше, містер Голден вже був тут начальником. – спокійно відповідає Роджер.
– Не підозріло? Добре, давайте вийдемо з кабінету та запитаємо у інших співробітників. Може, хтось згадає коли його призначили? – продовжую в тому ж дусі я.