Вінець Життя
Шрифт:
– Дуже вибачаюся, міс, я не спеціально. – винувато говорю я.
– Що за грубий юнак! Дивитися слід куди йдеш. Йолоп! – злісно відповідає жінка.
Я простягнув їй руку, але вона гнівно відмахнулася, піднялася сама та почала збирати папірці. У цей момент підбіг Роджер та взявся їй допомогати:
– Мей, це не просто якийсь юнак. Він онук Каспія. – прошепотів Роджер.
Вона підняла на мене очі. Потім знову подивилася на Роджера. Він продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:
– Якого Каспія? Ти що, встиг чогось хильнути сьогодні? Ну й телепень! Відвали від мене! – роздратовано відповіла Мей.
– Мей! Онук Каспія, який заснував RL. – з посмішкою відповідає Роджер.
У цей момент вона завмерла. У її погляді з'явилася надія. Мабуть, вона щось побачила у мені і навіть почала думати, що життя нарешті зміниться. Після цього вона сказала:
– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспія, але сьогодні в мене невдалий ранок. Після цієї дурнуватої зливи, моє волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетіння плюща, я розлила свою ідеальну каву на мій улюблений костюм, а потім й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зірвалася, бо це вже була кінцева точка кипіння. – Мей.
– Нічого страшного, міс, я – Даніель. – я.
– Мей, приємно познайомитися. – Мей.
– Мені також. – Мей.
Здається, Роджер у неї закоханий. Він дивиться на неї з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навіть коли її волосся вирує навколо обличчя, наче манить до чогось незвіданого. Її руді пасма палають, ніби вогонь, а зелені очі відображають глибини її душі. В неї тонкий та ніжний ніс, який додає їй ще більшої чарівності. Її червоні вуста, обрамлені яскравою помадою, підкреслюють її привабливість ще більше, а риси обличчя здатні звести з розуму будь-якого чоловіка. Проте її характер, як знак на землі, застережує від непередбачуваності та нестримності. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч із нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразі потрапив лише до Чистилища. Але як же він втрачає розум, коли вона поруч… Навіть хочеться підібрати слину, яка стікає з його рота.
– Звідки ти приїхав? – запитала Мей.
– Кроменвіль. – я.
– Вау, ніколи там не була. Напевно, ти настільки жадав поїхати від батьків, що аж потрапив у нашу діру. – з іронією відповіла Мей.
– Та й не лише це. Мій дідусь залишив мені мапу, задяки якій я й знайшов Дробайл. – я.
– Мапу? – зацікавлено спитала Мей.
– Так, дуже стару. Вона лежала на горищі, коли батьки вручили її мені та сказали, що нове життя мені варто розпочати саме звідси. Вони наче знали що тут відбувається та відправили мене вирішувати ці ахінею. – я.
– Бідолашний хлопчик. Тобі, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.
– Я не хлопчик, я вже чоловік, я навіть переміг одну з тіней! – з гордістю відповів я.
– Ото так! Ти такий сміливий, що аж переміг одну тінь! Я таких знищила вже більше, ніж дві сотні. Малий, думаєш, ти мене здивував? – з іронією відповіла Мей.
– Я й не намагався здивувати, я просто відповів на питання. – я.
– Та шуткую я, молодець, продовжуй так і надалі, – з посмішкою відповіла вона. Потім повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуєте? – Мей.
– Ми йдемо до Джо, у Даніеля є шовкова нитка. Розумієш про що я? – натякаючи говорить Роджер.
– Бути не може, – тихо відповіла Мей, – це виходить, що ми зможемо…
– Так, саме так. Нам час їхати, інакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрічі. – Роджер.
– До зустрічі, – задумливо відповіла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.
Роджер штовхнув мене в машину, сів за кермо, завів двигун і ми швидко поїхали до перехрестя. Він з підвищеною увагою слідкував за рухом у дзеркалі заднього виду, коли ми відїжджали. Я певен, що він точно не спостерігав за авто, які були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотілося зараз обговорювати це. Та, з незрозумілих причин, він сам почав цю розмову:
– Гадаєш, я закоханий у неї? Так і є. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якісь роботи, нелюди? Так, я кохаю її ще зі школи. Але я впевнений, що такий чоловік, як я, їй точно не пара. Та і взагалі, я себе у дзеркало бачив? Там навіть приблизно не стоїть чоловік її мрії. Звичайно ж їй потрібен підкачений чолов'яга, який буде вказувати їй що вона має робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.
– Та я взагалі нічого не думаю, нам треба вирішувати інші питання, – відповів я.
У салоні авто повисла пауза. Роджер увімкнув радіо, і ми весь час, доки не доїхали до крамниці, мовчки його слухали. Здається, він засмутився ще більше. Що ж кохання робить з людиною… Мені й досі важко зрозуміти. Та Роджер, на мою думки, страждає не від цього почуття, а лише від власної невпевненості та бездіяльності, бо боїться зробити перший крок.
Ми летіли вулицями міста, перелаштовуючись з одного ряду в інший. До крамниці необхідно було дістатися якомога швидше. Врешті-решт ми прибули на місце. Двері були відчинені, тож ми моментально увірвалися всередину. Я помітив, що дошка була спустошена, а мапи, які ми ретельно складали вчора ввечері, зникли. До того ж не було там ні Джо, ні Ангели. Роджер швидко дістав свій пістолет та почав оглядати крамницю, підготовлений до будь-яких сюрпризів. Я побіг нагору, щоб забрати мою футболку і разом оглянув все навколо. Коли я піднявся на другий поверх, я побачив, що всі кімнати були перериті. Шафи були вивернуті, а столи розкидані по всій кімнаті. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навіть подушки були розірвані на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно міг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цій крамниці.
Глава 2. Тіні густіщі там, де яскравіше світло.
Ми з Роджером оглянули всі кімнати у крамниці та все ж таки помітили сліди боротьби. Але зрозуміти що саме тут відбувалося було складно. Речі мої ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам події, які тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав мені на якусь річ у кутку кімнати. Коли я пригледівся, то помітив там величезну гаргуллю. Вона величаво висіла на стінці та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся від жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовічної казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кігтями.
– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.
Роджер підійшов ближче та побачив, що на статуетці місцями стерто пил.
– Чому вона так чиста? – Роджер.
– Джо попередив, що слідкуватиме за її чистотою сам, я не мав її чіпати. – неважливо відповів я.
– І ти не запитав чому? – зацікавлено спитав Роджер.
– Він відповів, що я моїми клешнями її можна лише пошкодити, тож я не торкався до неї. – я.
Роджер обережно вивчав деталі гаргуллі, поки раптом не знайшов таємничу кнопку на її задній частині. Легкого дотика до неї вистачило, щоб стінка, розташована поруч з ліфтом, почала повільно опускатися. Виявилося, що там приховані двері. Роджер намагався зайти до ліфту, аби з'ясувати що ж за ними ховається. Але тільки-но він відпустив кнопку, стіна знову піднялася та закрила собою загадковий прохід. Проте Роджер не опускав руки. За кілька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на інші кнопки у самому ліфті. Тож, алгоритм такий: натискаєш на кнопку позаду статуетки, а далі затримуєш палець на копці у кабіні ліфту. Тоді стінка опускається вдруге. Ми поїхали вниз, і я замислився, скільки ж ще таємниць має у собі підвал крамниці. Адже Джо – людина не проста. Можливо, він разом з Ангелою втекли цим шляхом і їм нічого не загрожує?