Вінець Життя
Шрифт:
– Близько 9-ї ранку, – я.
– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маємо заздалегідь бути готові, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.
– Добре, так і зробимо. – я.
Я виконав вказівку, і ми пішли спати у кімнату. Коли вона лягла поруч, я відчув її повільне дихання. Вона сподобалась мені ще у ту мить, коли увійшла в двері крамниці. Зараз я спостерігав як вона, дивлячись у стелю, повільно заплющує очі. Я не міг заснути. Здається, моє серцебиття пришвидшилось настільки, що міг би померти від цього шаленого ритму. Але і сказати їй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закінчуються будь-які мої розмови про таке з дівчатами – повним фіаско. Зараз, звичайно, я в тому положенні, що вона не зможе поїхати з міста, як усі інші дівчата, з якими я спілкувався, але раптом вона поїде в якийсь готель чи орендує квартиру, що я робитиму без неї? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзі. З цими думками я й поринув у забуття. Мені наснилося, що я біжу по полю пшениці, і поле це величезне, безкрайнє. Я торкався до кожного колоска, мої відчуття були настільки реальні, що на мить я повірив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змінилося, коли переді мною з'явився невідомий чоловік. На ньому був сірий костюм, його сивина та довгі вуса не викликали довіри, а руки, які він сховав у кишенях, лише підтверджували мої побоювання. Раніше я його не бачив, але він мене знав. І знав чим я займаюсь і що я збираюся робити. Він намагався мене відмовити, всі його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-які дії та лишив спроби дізнатися секрет таємничого міста. Ми йшли полем, він показував мені як мураха поспішає поміж, завеликих для нього, колосків, як пролітає над нами птах, і що найкращий спосіб продовжити жити, – це нічого не робити. Та його слова здавалися мені не спробою відволікти мене від нагальних проблем, у які я збираюся поринути, а витіснити з моєї свідомості намагання дістатися до суті великої загадки Дробайла. Коли я відмовив йому, він зник, а я тепер опинився на залізничній колії. Просто на мене насувався величезний локомотив, він гучно подавав сигнал та свистів.
Я прокинувся. Підірвався з ліжка. Будильник, безжалісно волаючий на всю кімнату, був саме вчасно. Ангела ігнорувала нестерпний дзвін, тож мені довелося злегка потрясти її за плече, а почувши невдоволене кряхтіння, почав одягатися. Частина її тіла з'їхала на підлогу і це нагадало мені будні після сильних алкогольних тріпів, коли треба було прокидатися на навчання. Тоді, ще у підлітковому віці, я розлучався з ліжком лише у такий спосіб. Кожне падіння на підлогу змушувало мене піднятися та йти на навчання або у інших справах. Зараз все інакше, тепер моя модель поведінки вкрай відрізняється від тієї, що була раніше.
Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував сніданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогодні в меню, він відповів: "Мак енд чіз по-Дробайлірські".
– Звучить страшно, – відповів я та пішов і сів в крісло у крамниці.
У цей момент, з рушшником на голові, сходами повільно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неї, що й не помітив, коли Джо встиг накрити на стіл і вже кликав мене, щоб я дістав соуси. Та для мене то було лише фонове базікання, мої вуха не сприймали жодних звуків. Це не було схоже на те, що я відчував у школі. Тоді, зустрічаючи однокласниць, я сторонився їх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не піде зі мною на побачення. Сам по собі я не красень, звичайний хлопець, нічим не виділяюся з натовпу. В мене немає рельєфних м'язів, я не супергерой і не надто розумний. Свій час я проводив за читанням коміксів "Людина-павук" або "Залізна людина" і лише мріяв про сміливість "Тоні Старка". Зі спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько віддав мене на футбол, у першій же грі мені зламали ногу. Знущання однокласників з цього приводу лише посилювали моє небажання займатися ним. Ніколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не міг знайти цікаву для мене літературу, за читанням будь-якої книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повністю – "1984" Джорджа Орвелла. Після неї я лише відлунням можу сказати, що світ, який описаний у цій книзі, схожий на наш, але країна з-за океану, яка щодня залишається загрозою для нас, мені здається, дуже схожа з реаліями, описаними у романі… Моя зовнішність, як я вже згадував, доволі звичайна: темне волосся, пронизливі карі очі, мій погляд ніколи не ухиляється від правди. Довгий ніс та тонкі, трохи вигнуті, губи складають враження задумливої та розумної людини. На моєму обличчі грубе підборіддя, єдиний елемент, який, напевно, вказує на наявність у мене мужності та рішучості. В мене худощава тілобудова, довгі руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як і будь-який хлопець, особливо, коли відчуваю себе ніяково. І от як, такий як я, може сподобатися дівчині? Їм усім кортить бачити біля себе спортивного, начитаного, розумного, цікавого, вродливого, сильного, мужнього і все останнє, що точно не про мене.
Розмірковуючи про це, я дивився на Ангелу і повертався у реальний світ. У цей момент Джо вже підносив соуси та, щоб відволікти мене, нібито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж підскочив від переляку, почав гніватися на Джо, який у цю хвилину реготав наді мною разом з Ангелою. Веселощів додавали й мої незграбні спроби приховати, що кілька секунд назад я, як повний йолоп, витріщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неї, мій погляд на неї сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнівалася, не кричала, вона просто продовжувала спілкуватися зі мною так само, як і раніше.
Я побіг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увімкнули телевізор та обрали канал новин. Навіть перебуваючи на другому поверсі я почув як диктор повідомляє про невластиві для Дробайлу зміни у погоді: звичне чисте та блакитне небо посіріло, його несподівано затягнуло хмарами. Ведучий розповідав:
– Відбувається щось неймовірне! Можливо, це вітер змін? Сьогодні вперше за останні півстоліття над нашим містом нависли хмари. Тож, можливі опади. Городянам, які не мають при собі парасольок, раджу триматися далі від відкритої місцевості. Хочу відмітити, хмари загрозливо темні, є вірогідність затяжної зливи. Краще мати вдома запаси води, їжі та свічок, можливі збої у роботі електромережі. З вами був Трент Доусон і це новини нашого улюбленого міста Дробайл, до нових зустрічей в ефірі!
Почувши цю новину, ми почали підозрювати, що все це коїться не просто так. Адже саме в останні 2 дні у Дробайлі сталися події, які почали змінювати життя усіх місцевих мешканців. Ми взялися снідати, Джо наполіг на тому, щоб ми не розмовляли взагалі, а просто спокійно поїли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву і це дійсно гарно смакувало.
– Головна фішка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазині. Завдяки цьому смак більш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:
– Що саме ти приховуєш від нас? Чому ти продаєш тим людям світлостріли?
Глибоко зітхнувши, Джо з-під лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозуміло. Виявилося, що у Дробайлі дійсно є певна група людей, які виходять на "полювання" за тінями. Вони купують світлостріли, бо самі виготовляти їх не вміють, але замовлення на вполювання тіней їм надходять не від місцевих, хтось за межами міста підтримує з ними зв'язок. Тобто, є зацікавлені, але хто саме – невідомо. Зате дещо Джо знав про саму організацію. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладі з латинського, "Промінь світла". Символічно як для покупців світлострілів. Так ми додали ще один пунктик на нашій дошці, яка потроху наповнювалася новими фактами.
Ангела доїла, підхопила свою та наші тарілки і взялася мити посуд. Вона помітила, що я слухав Джо з відкритим ротом, ледь встигаючи підбирати слину. Та тільки-но вона відійшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотів: "Малий, якщо ти втратиш цю дівчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кінця твого життя, ти просрешся потім так, що взагалі не зрозумієш як прожити відвідені тобі роки". Після цих слів сумнівів у мене не залишилось, я не зміг приховати мою симпатію до Ангели, але відступати вже нікуди, треба діяти. Знову глибоко зітхнувши, старий продовжив свою розповідь про різних членів команди Променів, які вже давно загинули. І тут він випадково проговорився, що й свою ногу він втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кінцівку у битві з тінями, я аж підскочив у кріслі та зрозумів звідки все це знаю. Ангела повернулася з кухні, і я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповів їй про те, що встиг дізнатися. Останні слова старого вказували на те, що він також був членом Променів. Ангела схвально усміхнулася та сказала:
– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.
– Ти знала і мовчала?! – незадоволено викрикнув я.
– Заспокойся, Дене, ми і так збиралися тобі все розповісти, але тобі потрібні були сили. – з усмішкою відповідала Ангела.
Я опустився у крісло та почав розмірковувати над її словами. Раптом я згадав, що зовсім скоро листоноша буде проїжджати повз крамниці й нам треба терміново підготуватися до зустрічі з ним. Ангела побігла нагору за листом, Джо сів біля вікна, щоб вгледіти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на ній було вже стільки різних подробиць, що важко було зрозуміти з чого ж почати. Я оглядав її, наче генерали Великої війни, які спостерігають за лінією фронту та вирішують подальший хід битв. Мені не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вінстон Черчілль. То що ж ми встигли назбирати за ці 2 насичені дні у Дробайлі? Я розглядав дошку та поступово складав у голові пазли цієї історії: мій дідусь та дідусь Ангели співпрацювали та допомогали один одному; у місті існує ціла організація "Radius Lucis" з боротьби з тінями, членом якої раніше був і Джо; люди, що пробудуть у Дробайлі більше, ніж добу, ніколи не зможуть залишити місто; загадкова історія старенької та її онука. Я саме обмірковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами і Джо сповістив нас про наближення листоноші. Вона хутко вибігла на вулицю, щоб віддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали перші краплі дощу. Вона підняла голову і побачила як з величезної темної хмари все сильніше і сильніше починає литися вода. Ангела швидко забігла всередину та вже за кілька секунд у вікно ми спостерігали, як вулиці потопають у воді, наче у місті вирує цунамі. Ми почали затуляти усі прощелини, щільно закрили двері та вікна. Підготувавшись до відчайдушної боротьби зі стихією, Джо спокійно взяв свою стару трубку, забив у неї тютюн, під'їхав до сірників та запалив.
– Марно, – сказав він. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините її цими ганчірками, вона все одно прорве їх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.
– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але він мовчки сидів та дивився у вікно. Він ніби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться і все скінчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пішов нагору за світлострілом. При цьому я ще не був певен, чи працює він у денну пору також. Коли я ввійшов у кімнату та відкрив скриню, зброї там не було. Я здогадався, що її вже забрала Ангела. Раптом – гучний постріл! Я швидко біжу на перший поверх, стрибаю зі сходів та бачу завмерлу посеред кімнати Ангелу, трубка старого валяється на підлозі, а сам Джо приголомшено витріщається на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, міцно стиснувши світлостріл, дивиться у прострелене вікно, зі зброї повільно виходить дим. Я підходжу до неї і вона випускає з рук пістолет, Джо порушує тишу: