Вінець Життя
Шрифт:
– Зупиніть цього невгамовного хлопця, він вочевидь не в собі. Напевно, втомився, – спокійно сказав Голден.
Я відчиняю двері, та незважаючи на спроби втримати мене, вибігаю з кабінету. У метушні вишукую поглядом бодай якогось агента середнього чи похилого віку. Але всюди молодь. Лише у кутку я момітив стареньку жінку, яка мила підлогу. Я підбіг до неї та сказав:
– Вітаю, ви давно тут працюєте? – стрімко питаю я.
– З початку існування організації, хлопче. А що ти хотів дізнатися? – спокійно відповідає бабуся.
– Чи пам'ятаєте ви день, коли містера Голдена призначили на посаду? – я.
– Хто такий містер Голден? – здивовано питає вона.
– Ваш керівник. Чоловік, який втратив обидві ноги, коли захищав своїх друзів від тіней. – голосно говорю я.
– У нас таких немає, ми працюємо без керівництва вже дуже давно. – спокійно відповідає бабуся.
– З якого часу? – питаю я.
– Відтоді як Каспій та Фердинанд пішли. Я приходила на роботу та завжди спостерігала за наростаючим хаосом, ніхто відділом не керував. Це велика відповідальність, а сміливців нині не багато. – відповіла вона.
– Але ж є містер Голден. – з істеричним тоном говорю я.
До мене підійшли два хлопця у чорних костюмах, схопили мене за руки та повели у невідомому напрямку. Коли я проходив повз Ангелу, вона лише спантеличено дивилася на мене, натякаючи, що не вірить у мої здогадки.
– Йому варто відпочити. Дуже втомився, – повторював містер Голден.
Мене затягли в якусь камеру для заарештованих. Тут панувала нежива атмосфера: сірі стіни та біла стеля. Єдиною прикрасою у приміщенні була картина з зображенням вікна та сонця. Але це лише підкреслювало відчай та посилювало відчуття ув'язнення. Навіть лампочка, яка висіла в кінці кімнати просто на дроті, виглядала для мене загрозливо та зловісно. Двері з віконцем та гратами нагадували, що мене позбавили свободи, і я не зможу вийти з цієї камери за власним бажанням. Я знову замислився, як трапилося, що ніхто, окрім мене, не помітив нічого підозрілого у цьому чоловікові? Він точно не має благих намірів.
Я влігся в ліжко та втулив погляд у стелю. Я відчув, що все втрачено. Голову сповнювали сумніви та роздуми про те, що дійсно ніхто не розгледів справжнє нутро цього містера Голдена, і я тепер не маю жодних шансів на порятунок. Ця кімната стала символом безвихідді та відчаю. Я відшукав у своїх штанях блокнот та почав перегортати сторінки, одну за одною, доки у самому кінці не натрапив на такий запис: "Не вважай, що я дурна, це просто образ для відводу очей. Так ніхто не зможе зрозуміти, про що я думаю насправді. Ангел А".
Це повідомлення мене трохи заспокоїло. Я не зійшов з розуму і не єдиний, хто помітив темну сторону у цій історії, але вона зараз там, у центрі подій. Я мав вигадати план, щоб мене випустили звідси. Тож, перше, що спало мені на думку – підіграти їм. Нехай вважають, від стресу в мене сталося помутніння свідомості, а все що я сказав – дійсно повна маячня.
Я прокинувся від сильного гуркіту за моїми дверима. Коли вони відкрилися, на порозі стояли Роджер, Ангела та Мей у повному озброєнні. Мовчазним жестом вони дали зрозуміти, що мені треба швидко виходити. Я підірвався та вибіг з камери. Ми попрямували до наступних дверей, але тут вже нас чекав охоронець, який намагався зупинити втікачів. Проте Мей випередила його, вона влучно кинула ніж та поранила здоров'ягу в плече. Він впав на землю, звільнивши нам шлях до свободи. Вів нас за собою Роджер, він знав якийсь другий вихід. Ми поспіхом хапалися за ручки кожної з дверей, аби знайти потрібну, але за цим послідувала гучна сирена, і більшість дверей заблокували. Ми продовжували шлях червоно-чорним коридором, моє серцебиття з кожним кроком посилювалося. Ангела, яка зазвичай здається спокійною, тепер також напружена, її очі вишукують небезпеку у кожному кутку, але Роджер впевнено просувався вперед. Ця рішучість викликала сподівання, що все вдасться і немає приводу для хвилювання, бо він знає що робить. Та неочікувано, у повній пітьмі, перед нами з'являється ще один агент з автоматом у руках. Він напрявляє зброю у наш бік та тягнеться до мікрофону, щоб сповістити інших про вдалу знахідку. Ми стали посеред коридору, не розуміючи, що робити далі. Кожна секунда спливала на наших запітнілих обличчях. Хвилювання всередині підсилювала сирена яка постійно лунала у вухах. В моїй голові не спливає жодного плану як ми виберемся звідси, але позаду хтось вдаряє його по голові чимось важким, і він втрачає свідомість. Як виявилося, бабця ще мала чим здивувати, не дивлячись на вік. Вона підібрала його автомат та повела нас далі. Всі разом ми побігли до виходу, який вже виднівся на горизонті, але єдина проблема – кодовий замок на дверях.
– У нас занадто мало часу, хтось знає код? – питаю я.
– Ні, я думав, що тут звичайний вихід, хто вигадав цю систему з кодом на дверях? – відповідає Роджер.
У цей час Мей та старенька прикривали наші спини від можливої небезпеки. Ангела задумливо ходила зі сторони в сторону, намагаючись знайти вирішення. Я дістав зі свого рюкзака все, що там було: записи зі щоденника, мапи, ще одну шовкову футболку, кілька олівців та сірники.
– Ангела, стій! Візьми мапу свого діда та подивись уважно на цифри. – сказав я.
Ми розгортаємо мапу та порівнюємо координати, згадуючи, що це координати Дробайла.
– І що в цьому такого? – питає Ангела.
– Ти не помічаєш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало їм. – позначаю я.
Ангела взяла сірники та підсвітила місце під своєю мапою. Там, де вказані координати, з'явилися дві цифри: 9 та 3. Я повторив ці дії зі своєю мапою, в мене з'явилися дві одиниці.
– Ти геній! – захоплено вигукнула Ангела.
– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.
Він ввів їх знайдений код, але марно.
– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.
– Знову не те. – Роджер.
– Ми не знаємо комбінацію… – констатує Ангела.
– Твій дідусь згадував хоча б про якусь точну дату у його житті? Значущу дату. – Роджер.
– Ні… Не знаю, я зараз не згадаю. Та і яке взагалі це може мати значення? – Ангела.
– Почекайте, мені здається, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.
– Так, підходить! – Захопливо відповідає Роджер.
Код спрацював і нас зустріла ще одна кімната. Ми швидко закрили за собою двері.
– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.
– Я згадав, що дідусь колись розповідав мені про його знайомство з товаришем у 1931 році, і що він став для нього єдиним справжнім другом на все життя. Цю дату я й зіставив з цифрами на мапах. – я.
– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповідають дійсно важливі та потрібні речі,– відповіла Мей.
– Гей, погляньте що тут є. Це не тільки другий вихід з будівлі, це ще й якась кімната з останніми розробками організації. – Роджер.
Ми огледілися. На стінах висіли автомати, яких не було навіть у охоронців. Якась невідома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумілі записи. Я взяв один з папірців та дмухнув на нього, тепер слова стали чіткішими, більше того, я впізнав почерк мого дідуся: "День 232. Ми разом з Ферді розробляємо універсальний автомат. В основі – схема наших інженерів, які у роки війни створили для нашої армії кращий у світі автомат Томпсона. Головні деталі ми замінили на розсіювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвід показав, що при великій кількості тіней, розсіювач допомагає швидше знищити їх, але швидко витрачає енергію. Також ми зробили спеціальний приціл, який підсвічує тінь, і тепер, якщо вночі ми втратили ліхтарик, завдяки цій розробці ми все одно зможемо зоріентуватися та вистежити тінь.