Вінець Життя
Шрифт:
Роджер дістав ліхтарик та ввімкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але після того, як кімнату осяяло світлом, я відчув удар у потилицю важким предметом. Краєм ока я помітив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свідомість…
Я прийшов до тями у ліжку, Ангела сиділа у кріслі поруч та читала книжку. З іншої кімнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моїх очах все пливло, я не розумів де знаходжуся. Спроби піднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела відклала читання та підійшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про моє самопочуття.
– Голова розколюється. Що сталося? – я.
– У Джо в сховищі розставлені пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач світла поруч зі входом, для надто допитливих торкатися його – погана ідея. У потилиці вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалі залишилися живими, бо вони встановлені так, щоб пробити череп. – Ангела.
– Так, дійсно пощастило. Як там Роджер? – я.
– Він у нормі. Прокинувся трохи раніше за тебе і відразу ж пішов говорити з Джо. Це триває вже 20 хвилин. Я в їхні балачки не лізу: сиділа, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.
– Це я зрозумів, але чому ви з Джо тут опинилися? Що відбулося нагорі? – я.
– Я спала, а Джо займався своїми справами. Аж раптом хтось постукав у двері. Старий у мить піднявся до мене та наказав негайно збирати речі. Я взяла все, що встигла і ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетці? – Ангела.
– Це єдина річ у крамниці, до якої Джо забороняв мені наближатися та, навіть коли треба було витерти пил, робив це сам. Її Роджер помітив, не я. – я.
– Зрозуміло. Залишайся поки у ліжку, тобі потрібен час на відновлення. Ти не зголоднів? Я дещо приготувала, доки ви були без свідомості. – Ангела.
– Ні, головний біль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скоріш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.
– Добре-добре, вибач. Відпочивай, набирайся сил. – Ангела.
Я знову відключився. В моїй голові знову з`явився невідомий чоловік і коли я вирішив побігти за ним у полі, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скільки пройшло часу, але прокинувся я від поштовхів Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальності. Він сказав, що все вже зібрано й вже час їхати звідси. Я розгублено піднявся з ліжка, вдягнув одежу, що висіла на стільці, та пішов до кімнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посміхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свій рюкзак та наблизився до них, але вони, посміхнувшись мені, замовкли.
– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.
– Та то таке, свої таємниці є, – з посмішкою відповіла Ангела. Не хвилюйся, все добре.
– Як почуваєш себе, юначе? – запитав Джо.
– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врізалася мені у потилицю. – з іронією відповів я.
– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмішкою відповів Джо.
Ми всі разом попрямували до виходу. Але це вже були інші двері, не ті, через які ми сюди увійшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невідомо хто саме тоді постукав у двері, але він сказав, що в той день, на вулиці через зливу нікого не було, тож очікувати на приємний візит було б дивно. Тепер ми маємо поїхати з цього місця як надалі.
Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увімкнули ліхтарі та пішли попереду. Обережно оминуючи всі пастки Джо, ми підійшли до виходу. Перед тим, як відчинити двері, Джо дістав світлостріл, Роджер і Ангела підготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому мені не дали жодного предмету самозахисту?
– А де мій пістолет? – обурено запитав я.
– Малий, тримай ніж. Якщо що, підеш у ближній бій, – посміхаючись, відповів Джо.
Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступні кроки. Джо під'їхав до дверей, Роджер підготувався до виходу.
– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!
Двері різко відчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакує назовні та озирається навколо. За ним вибігає Ангела.
– Чисто, – шепоче Роджер.
Ми з Джо виходимо з печери та опиняємося на околиці міста, біля озера. Вже сутеніло. Легкий вітерець подув мені в обличчя, ковток свіжого повітря на повні груди на секунду подарував мені спокій.
– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.
Ми підкорилися наказу. Роджев сів за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, відкинувши візок, заліз на сидіння спереду.
– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, їдемо до бару. Там вже спускаємося в надійне укриття і за жодних обставин не вступаємо в бій. Я впевнений, що тіні зараз налаштовані вкрай агресивно. Всі втямили?! – Джо.
Ми схвально кивнули. Роджер завів двигун, і ми зірвалися з місця. У вікнах проносилися вуличні ліхтарі, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що їхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цієї автівки, наче так намагався втекти від усього, що нависло над нами. Раптом ми помітили чоловіка, який стрімголов тікав від тіней. Здавалося, він був зовсім близько до порятунку, але в нас не було можливості допомогти йому. Ми проїжджали повз у момент, коли він спіткувся та впав. У цю ж мить його накрили тіні, тепер цей чоловік не належав цій реальності. Як шкода, що ми не врятували його, і як тяжко усвідомлювати, що у цьому світі бувають речі, які ми не взмозі змінити…
– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помітивши мій погляд у дзеркалі заднього виду. Роджер підтримав його тяжким зітханням, і ми продовжили їхати до бару.
– Ще трохи, – сказав наш водій.
Раптом з-за рогу неочікавано виїхала інша машина. Вона рухалася зі страшною швидкістю. Кров у моїх жилах завмерла. Я не міг збагнути що відбувається, поки не розгледів колір авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллється все це у погану історію, а вже за мить світ навколо мене перекинувся з ніг на голову.
Та автівка таки врізалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетіла на 10 метрів вперед. Запаморочення змусило мене втратити свідомість на кілька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутників – Джо та Роджера. Моє серце шалено закалатало, коли я зрозумів, що ситуація під повним контролем незнайомців. Але нам було необхідно терміново тікати з місця аварії. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутої машини. Роджер швидко отямився та підхопив за плече Джо, який і досі не розплющив очі, разом ми побігли до найближчого бару. Я спиною відчував, що незнайомці спостерігають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звідти, з автівки, яка і стала винуватицею аварії, вийшли двоє чоловіків у чорних костюмах. Один з них дістав автомат та навів приціл на нас. І ми були б приричені, якби не Ангела. Вона швидко дістала пістолет та відкрила вогонь першою.