Вінні-Пух та його друзі

Милн Алан Александр

– Це правда? – з надією перепитав Вінні-Пух. І раптом він весь аж засяяв:

– Що не кажи, але вже настала обідня пора! – мовив Пух і мерщій подався додому обідати.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА,

У якій Іа-Іа губить хвіст, а Пух його знаходить

Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-самісінький у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік. Він думав про Серйозні Речі. Іноді він думав: "Чому?", іноді: "Для чого?", а іноді думав навіть так: "Що з цього буде?"

Отож не дивно, що час від часу Іа навіть сам не розумів, про що ж він, власне, думає.

І тому, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати і просто привітатися.

– Як ся маєш? – спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.

– А як твоє здоров'ячко? – спитав Пух.

Іа-Іа похитав головою:

– Не дуже як! – сказав він. – Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.

– Бідний-біднесенький! – сказав Вінні-Пух.– Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.

Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов довкола нього.

– Еге, що це скоїлося з твоїм хвостом? – здивувався він.

– А що з ним скоїлося? – спитав Іа-Іа.

– Його нема!

– Ти певен?

– Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!

– А що ж там є?

– Нічого.

– Зараз подивимося,– сказав Іа-Іа і повагом обернувся до того місця, де ще зовсім недавно був його хвіст. Однак, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:

– Здається, і справді нема.

– Авжеж, нема! – сказав Вінні-Пух.

– Цього і слід було чекати,– понуро мовив Іа-Іа. – Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.

– Певне, ти його десь забув,– сказав Пух.

– Напевне, його хтось поцупив,– сказав Іа-Іа.– Знаю, чиї це витівки! – додав він після тривалого мовчання.

Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробити щось підбадьорливе, корисне.

– Іа-Іа,– урочисто мовив він.– Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твого хвоста!

– Дякую, Пуше,– сказав Іа-Іа. – Ти справжній друг,– додав він. – Не те що інші,– закінчив він.

І Вінні-Пух подався шукати хвоста.

На розшуки він вирушив чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоб іншим також дати побавитися.

Вінні-Пух бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам'янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс.

Адже саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.

"Якщо хто-небудь знає що-небудь,– подумки сказав ведмедик,– то це, безперечно, Сова. Інакше я не

Вінні-Пух,– додав він.– А я – це я, Вінні-Пух. Отже, все гаразд!"

Сова мешкала в старовинному замку "Каштани". Авжеж, у неї була не якась там хата, а справжній замок невимовної краси. Принаймні саме так здавалося Вінні-Пухові, бо на дверях замку був і дзвоник із кнопкою, і дзвіночок зі шнурком.

А під дзвоником висіла табличка:

ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ

А під дзвіночком висіла табличка:

ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ

Обидва ці оголошення довелося написати Крістоферові Робіну, бо лише він один на весь Ліс умів писати. Навіть Сова, хоч вона й була мудра як світ і могла читати й писати власне ім'я – Сува, навіть вона не спромоглася б правильно написати такі довжелезні важкі слова, як, скажімо, ГИГИЄНА чи БУТИБРОТ.

Вінні-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення: спершу зліва направо і ще раз справа наліво – на той випадок, якщо він щось ненароком пропустив. Після цього для певності він потицяв спочатку в кнопку дзвоника й посмикав її, тоді посмикав шнурок і потицяв у сам дзвіночок, а тоді голосно загукав:

– Сово, гей, Сово! Ану, відчиняй! Ведмідь прийшов!

Двері розчахнулися, і Сова визирнула на білий світ.

– Здоров, Пуше! – сказала вона.– Які новини?

– Жахливі й сумні,– сказав Пух,– бо Іа-Іа, мій давній друг, загубив хвоста і дуже за ним побивається. Скажи, будь ласка, як же мені його знайти?

– Та бач,– мовила Сова,– в такім казусі процедурка буде...

– Що означає "в такій пазусі дурка"? – не зрозумів Пух.– Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і довгі слова мене тільки спантеличують.

– Ну, це означає, як треба діяти...

– Ага!.. Ну, коли твоя дурка справді це означає, я проти неї нічого не маю,– примирливо сказав Пух.

– А діяти треба так: через газету знайти охо-чих...

– Будь здорова! – сказав Пух, піднявши лапу.– То що-що ми маємо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зібралася сказати.

– Я не чхала.

– Ні, Сово, ти таки чхнула.

– Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув.

– Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав.

– Я лише сказала: через газету знайти охо-чих...

– От бачиш, ти знову чхаєш – чих та чих! Будь здорова! – співчутливо сказав Пух.

– Я кажу: знайти о-хо-чих до розшуку хвоста! – криком закричала Сова.– Дати в газету оголошення й пообіцяти винагороду. Тобто написати в оголошенні, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа.

– Ясно, ясно,– сказав Пух, киваючи головою.– До речі, про оце "багато-багато чогось", – замріяно мовив він.– Я сам не проти "чогось", і не треба мені "багато-багато". Така вже, знаєш, у мене звичка – перехопити "чогось" саме в цей час,– і Пух з надією скосив очі на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні,– скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду...