Велика, більша й найбільша
Шрифт:
Тут хлопець, мабуть, щось збагнув, бо засміявся і сказав кілька слів дівчинці незрозумілою мовою, і дівчинка теж зайшлася високим, дзвінким сміхом. Потім хлопчик знову вдався до них каліченою англійською мовою.
— Все гаразд, — повторив він. І знову докинув: — Летимо до Ят.
— Пішли, Жане, — сказав Боб. — Я хочу знати, чим скінчиться цей чудовий сон.
Може, до цього спричинилася кава або дивовижність усієї історії? Невідомо. Але вони попрямували до літака бадьорою ходою.
А там пілоти заніміли з подиву і лише спантеличено перезиралися.
На аркушах чітким, але ще не усталеним почерком було написано:
“Координати пасажирського літака Об’єднаних африканських авіаліній “Дуглас-125” — двадцять градусів вісім мінут північної широти, одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи”.
Тут було кілька орфографічних помилок і, звичайно, ніхто з справжніх пілотів так не записав би. Але разом з тим хіба це не була найточніша вказівка місцезнаходження літака? Отож нічого дивуватися, що пілоти лише перезирнулися.
А далі? Далі знову тривав отой найдивовижніший з усіх дивних снів. Діти зайшли в кабіну й допомогли залізти туди пілотам. Хлопець сів разом з Бобом на передньому сидінні, а дівчинка з Жаном — на задньому. Всі прив’язалися пасами до крісел, і хлопець сказав по-англійськи:
— Прошу нічого не чіпати. — І додав ще кілька слів невідомою мовою, і одразу ж Боб і Жан почали лупати очима, щипати себе за ніс і трясти головою.
Нічого не допомагало. Сон тривав. Літак сам запустив мотор, сам рушив з місця і після короткого старту сам злетів у повітря і помчав щодуху на північний захід. Пілоти, не ймучи віри своїм очам, дивилися, як важелі та педалі рухалися самі по собі.
Під ними розляглася пустеля, якою бігла прудка тінь літака. Спершу машина летіла низько, та раптом звилася вгору, і в Боба вирвався захоплений вигук: там, удалині, замиготіла пляма оази. Тоді хлопець, що сидів поруч, написав на аркуші блокнота дві літери “ЯТ”.
А літак приземлився неподалік містечка. Просто серед барханів.
Діти розстебнули паси. Хлопець сказав:
— Виходьмо. Вже Ят.
— Бобе, — шепнув Жан. — Зараз ми прокинемось і навкруг знову шаленітиме буря. Зараз прокинемось.
— Поки що підводься, — сказав Боб.
І вони вилізли з літака.
Діти, всміхаючись, утомлено, але привітно махали руками.
Хлопець ще вигукнув:
— Це вже Ят!
Потім вони засунули кришку кабіни. Знову заревів мотор, літак, набираючи швидкість, побіг рівною піщаною долиною і за кілька хвилин зник.
— Бобе, — сказав Жан, — за хвилину ми прокинемося, і це буде жахливо.
— Ні, — сказав Боб, — сон триває. Дивись-но.
Він вказав на бархан, що поріс сірою, вкритою пилом травою. А на вершині стояв, нашорошивши вуха, сірий маленький ослик.
Вони побігли до нього.
Ослик сполошився. Повернувся й зник за барханом. Та коли вони видерлись на гребінь, з їхніх грудей вихопився крик. “Сон” тривав.
За кільканадцять метрів перед себе вони побачили того самого ослика,
— Що це? — вигукнув Боб.
— Це Ят, — відповів негр.
За двадцять хвилин Боб і Жан сиділи вже в кабінеті префекта, а радіостанція Ят передавала всьому світові дані про місцезнаходження “Дугласа-125”.
Однак префект позирав на своїх гостей з великою недовірою. Вже тричі він запитував, яким чином вони так швидко, та ще й під час бурі, подолали ті сто двадцять ікілометрів, що відділяли Ят від “Дугласа”, і не міг добитися відповіді. Обоє мовчали і тільки непевно переглядалися.
Нарешті той, що вищий, француз, пояснив:
— Здається, нас привезли сюди двоє дітей.
— Діти?! — вигукнув префект. — Чим?!
— Літаком, — прошепотів француз.
Префект одсахнувся. “Бідолахи, — подумав він, — щось з ними скоїлось”. Але лагідно всміхнувся і змінив тему розмови. Потім вийшов з кімнати і подзвонив до лікаря.
Боб і Жан сиділи в кріслах і безпорадно озирали один одного. Потім Боб труснув головою.
— Слухай, а може, то були марсіяни?
Жан розвів руками.
— Може, з Марса, може, з Венери, а може, взагалі нікого не було, — сказав він безсило. — Одне певно: краще про все це нікому не розказувати, бо втрапимо до лікарні.
— Ти так вважаєш? — замислився Боб.
А коли він хотів удруге висловити своє припущення, мовляв, це все-таки, мабуть, були марсіяни, і глянув на Жана, то не сказав більш нічого.
Бо Жан уже спав.
Коли ж за десять хвилин повернувся префект з лікарем, обоє міцно спали в кріслах. Лікар приклав пальця до губ.
— Хай сплять, — прошепотів він. — Вони відпочинуть і перестануть маячити.
Обидва згідно кивнули головами і вийшли з кабінету навшпиньки.
— Ну, діти, — закричав Як, — будьте здорові!
І дав свічку. “Дав свічку” — це значить злетів угору вертикально. Іці й Горошкові дух перехопило, світ став шкереберть, а всі троє за одну хвилину опинилися високо-високо над пустелею.
Отож Як підстрибнув на радощах.
Іка й Горошок теж були щасливі. Радість, відомо, кожен виявляє по-своєму. Один грає на фортепіано, а в іншого просто очі світяться.
Горошок щиро розсміявся, вигукнув “бувай здоровий!” і одразу ж сперся підборіддям на груди, бо під час тієї “свічки” відчув кольки у вухах.
Іці, тій на радощах передусім хотілося заплакати. Та оскільки під час подорожі дівчинка рюмсала вже двічі, що для неї було аж занадто, то втретє вона не могла собі таке дозволити.
Отож, замість уткнутися в носовичок, вона сказала дуже сердито.
— Знову “діти”? Чого ви присікались з отими “дітьми”? Діти у дитсадку.
Як аж затрусився од сміху.
— Ох! — закричав він. — Даруйте, товаришко. Я такий забудькуватий. Це — від старості. Старий я.
І тоді Іка бовкнула дурницю. Велику дурницю. Щоправда, усі троє нанервувалися, втомилися, але ж насмішка в голосі Яка була надто уїдлива. І все-таки вона не повинна б казати того, що сказала.