Велика, більша й найбільша
Шрифт:
А сказала вона таке:
— Старі, то ви ще не старі. А от що застарілі, то це вже напевно.
І зразу їй стало дуже-дуже прикро. Вона чула, що червоніє, ніби варений рак. До того ж Горошок аж засичав спересердя і утнув таке, чого ніколи не бувало: ущипнув Іку за руку.
— Це нечувано! — сказав він. — Тобі й справді місце в дитсадку.
Та найгірше було те, що Як замовк. Летів дуже тихо. Перестав сміятися, підспівувати моторами, погойдуватись на льоту. Просто мовчав.
І тут нічого не можна було
— Я не хотіла, — схлипнула вона, — даруйте мені.
Але Горошок був невблаганний.
— Просиш пробачення? Запізно. Перше треба було все обміркувати.
Іка зайшлася ревним плачем. Точнісінько, як маля з дитсадка.
— Я не хотіла, — повторювала вона.
— Завжди треба обмірковувати… — почав гримати Горошок і гримав би й далі, коли б не Як.
— Зупинися, товаришу Горошку, — урвав він на подив веселим голосом. — Перший наказ: не муч ближнього свого!
Горошок замовк. А Як вів далі:
— А по-друге, товаришко Іко, я зовсім не образився.
— Ні? — схлипнула Іка.
— Ні.
— Справді?
— Справді.
Іка шморгнула носом і глянула на Горошка не дуже лагідно.
— І все-таки, — сказала вона трохи спокійніше, — я ще раз прошу пробачення.
— От і чудово, — засміявся Як. — Не скажу, щоб це приємно було… Ну, а зараз на честь примирення, може, р побавимося трохи акробатикою? Га?
— О, прошу! — закричав Горошок.
— Прив’язалися до крісел?
— Так.
— Ну… тоді увага.
Потім, значно пізніше, Горошок признався Іці, що коли б він наперед знав, що значить “побавитися акробатикою”, то ніколи б не сказав: “О, прошу”.
Як раптом очманів.
Він став поводитись, наче п’яна ластівка. Ластівка, котра все переплутала: де земля, де небо, де верх, де низ. І тривало це добрих кілька хвилин. Добрих? Гм-гм?
Перед кожною акробатичною фігурою Як оголошував її назву: свічка, бочка і так далі, і тому подібне. На правду казати, вони жодної з них не запам’ятали. Нема чого дивуватися. Адже вони ледь встигали помітити, де земля. А земля більшу частину тих “добрих” хвилин опинялася чи над головою, чи над лівим або правим крилом — і ні разу вона не була там, де велить природа, — під ногами!
Нарешті Як утихомирився, а земля повернулася на своє місце.
— Ух-х-х, — зітхнув Горошок.
— Добре, га? — запитав Як.
— Навіть занадто добре, — буркнув Горошок.
А що Горошок трохи збентежився, то Іка, навпаки, підбадьорилась і визнала за доречне розсміятися.
— Хі-хі, — сказала вона. — Це чудово.
— Може, повторити?
— Ні, ні! Дякую! — поспішно скрикнула вона.
Так поспішно, що Горошок тільки співчутливо похитав головою (хоч і сам трохи зблід), а Якові щось забулькотіло в моторі.
— Ну й на здоров’я, — сказав він. — До побачення, Африко!
Так,
— До побачення, Африко! — сказали обоє.
Тоді Іка звернулась до Яка.
— Дякуємо вам, — сказала вона поважно. — Ви були такий відважний і допомогли нам. Власне, все зробили ви, і лише завдяки вам ми змогли врятувати тих людей. Я вже навіть не прошу вибачення. Я лише дуже, дуже, дуже дякую.
— І я також, — сказав Горошок.
А Як загойдався крилами на сонці, щось закурникав і, відповів:
— Усе гаразд, мої соколята, все гаразд. Ви без мене нічого б не вдіяли, але і я без вас теж нічого. Ми — квити. І, отже… честь і хвала всім нам… героям! Хоч… хоч декотрі з нас і застаріли, а інші зовсім ще… недостаріли. Га?
— Даруйте, — втратила терпець Іка, — але я вже вас перепросила, а ви і досі, досі…
— Треба було обдумати, — буркнув Горошок.
— Але ж ви… досі, і досі… — повторила Іка.
— Гаразд, гаразд. Я зовсім не ображаюся, це ж бо правда. Але ще двадцять років тому я б побив усі світові рекорди.
Горошок кивнув головою:
— Так, так. Однак двадцять років тому — це ж страшенно давно.
— Гм, звичайно, — мугикнув Як. — А ще десять років ггому я був для всіх добрий. Надто ви вже поспішаєте.
— Хто? — здивувався Горошок.
— Ну, ви… люди. П’ятдесят тисяч років звичайний віз на колесах усім подобався і не старів. Потім паровоз був у моді сто років. А потім уже все закрутилося з середи на п’ятницю. Добряга Капітан, коли порівняти його з найновішими моделями, вже сьогодні може шукати місце в музеї; я теж щохвилини можу постукати до дверей того музею. Гадаєте, я не знаю, що застарів? Хіба мало з мене на аеродромі реактивні сміються?
— Як їм не сором! — обурилася Іка.
— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.
— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?
— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?
— Гра… чого? — спитав Горошок.
— Чого, пробачте? — спитала Іка.
— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.
— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.
— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.
— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…
— Ну… — почала Іка.
— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.