Велика, більша й найбільша

Брошкевич Ежи

— Про кого? — спитав Горошок.

Автобус завернув, і під осіннім сонцем блиснула Вісла. “Рудий гусак” посміхнувся.

— Я ж уже сказав: про винахідників і будівників тієї домни.

— Та звичайно, — ввічливо, але досить-таки байдуже погодилася Іка. — Домна — це доменна піч.

Але Горошка пантеличила загадкова посмішка Рудого.

— Вибачте, будь ласка, — несподівано запитав він, — а коли ту домну збудували?

— Півтоли тисячі локів тому, — люб’язно відповів Рудий.

У Іки, ба навіть у тітки Педагогіки,

очі тієї ж миті стали не менше, скажімо, десертної тарілочки.

— Ну й ну, — хитнув головою Горошок і кумедно скривився. — Знову ти вклепалась. Точнісінько, наче тоді з Яком, — шепнув він Іці.

Але цього разу Іка не розсердилася. Вона дуже уважно споглянула на Рудого.

— Твоя правда, — так само пошепки визнала вона.

А коли автобус укінці зупинився біля прегарного казимежського майдану, коли огорнула їх осіння тиша, обоє — Іка й Горошок — ясно почули, як тітка Педагогіка шепнула Рудому:

— Серденько, таж ти прекрасний педагог.

Горошок штовхнув Іку.

— Чула?

— Авжеж, — озвалася Іка. — Тепер уже не секрет.

— Що?

— Звісно що. Вони одружаться!

Горошок зиркнув на звернені одне до одного лиця дорослих. Кивнув головою.

— Таке життя, — буркнув він під ніс, звертаючись цього разу тільки до самого себе.

То був чарівний день осінньої краси. Ліси довкола містечка мов у полум’ї — червоні, бронзові й золоті. Сонце гріло так лагідно, але в повітрі, на хвилях вітерця, вже пливло павутиння. Справжня осінь: багато краси і трохи смутку.

Шкода було марнувати час. Пообідали дуже рано, і тепер були вільні аж до вечора.

— Восьмигодинний післяобідній відпочинок, — оголосив Рудий. — То що ловитимемо в цей плекласний день?

Іка з Горошком перезирнулися.

— Може… — сказав Горошок, — може б, ми вдвох з Ікою пішли на Замкову гору.

— Ви! — обурилася тітка Педагогіка. — Самі?

— Вдвох не означає самі, — чемно пояснив Горошок.

А Іка додала ще лагіднішим тоном:

— Ми не хотіли б вам заважати.

Тітка Педагогіка не знала, що відповісти. В її душі точилася запекла боротьба. Це була боротьба між тіткою Педагогікою, несхибною вихователькою, опікункою всього людства (і передовсім дітей) і тіткою закоханою, що мріяла побути пречудовим осіннім надвечір’ям із милим, рудим і, так само, як і вона, закоханим археологом.

Хто переміг? Перемогла тітка закохана. Вона сказала:

— Врешті… ви вже не діти.

— Авжеж, — підтакнула Іка.

— Але, — тут заговорила суворо й строго тітка-вихователька, — вечеря рівно о восьмій! Ніяких запізнень!

Горошок виструнчився, клацнув закаблуками.

— Так точно, ніяких запізнень.

— Хвилиночку, — втрутився Рудий. — Щоб не було запізнень, треба знати котра година.

Він зняв з руки свого чудового годинника з хронометром, двома секундомірами і віддав його здивованому Горошкові.

— Плошу, —

сказав Рудий. — От тепел не буде вже ніяких запізнень.

— Але ж, любий… — почала тітка.

— Але ж, люба, — урвав її з веселою поважністю Рудий, — педагогіка спирається насамперед на довір’я. Вітаю молодь світу!

Горошок та Іка вклонилися і рушили до Замкової Гори.

Горошок щомиті поглядав на годинника і, що там ховатися, підкотив навіть рукав сорочки, аби кожен міг бачити, що він носить на лівій руці.

— А цей Рудий просто велика людина! — гукнув він.

— Очевидячки, — сухо відказала Іка.

Вона була певна, що могла б зберегти годинника не гірше за Горошка. Але обоє забули навіть про годинник, як тільки опинилися на крутій лісовій стежці, що вела навпростець до руїн старого замку, збудованого ще за часів Казимира Великого.

Тут було тихо, таємничо, дивовижно.

Вони мовчали. Йшли без шелесту, зачаровані. Власне, це вже була пригода: у знайомому, добре знайомому місці раптом знайти щось зовсім нове — нову, незнану досі красу. Замріяні дерева, ласкаве сонце, білі нитки павутиння і, нарешті, хвилі далекої Вісли, що, мов риб’яча луска, виблискували з-за дерев.

Аж от стежка вивела їх на голе узбіччя, що нависало над шосе. Обоє неначе прокинулися з короткого прекрасного сну.

Горошок одразу ж поглянув на годинника.

— Тринадцять годин сім хвилин, — сказав він.

— А скільки секунд? — уїдливо запитала Іка.

— Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять одна… — почав старанно вилічувати Горошок і, мабуть, лічив би й далі, коли б не те, що саме о тринадцятій годині сім хвилин і двадцять дві секунди пролунав майже поруч з ними якийсь надзвичайно знайомий звук.

То був звук автомобільного гудка.

За секунду він залунав знову. Три довгих, три коротких і знову три довгих сигнали. Ніби кликав: SOS!

— Це Капітан! — вигукнула Іка.

— Це Капітан… — прошепотів Горошок.

І обоє, не роздумуючи, кинулися стрімким узбіччям униз, не звертаючи уваги на гострі колючки ожини і глоду.

Горошок зачепився паском об ліщинову хворостину, на якусь мить зупинився, і першою внизу опинилася Іка. Рівчак він перескочив слідом за нею.

Так, то справді був Капітан. В пилюці, брудний, захеканий. Мотор ще дихав теплом, а весь короб тремтів, ніби після важкого напруження.

— Капітане! Що сталося, Капітане? — питала Іка.

Капітан не привітався, не пожартував. Він рвучко відчинив дверцята і вимовив лише одне слово:

— Сідайте!

Іка й Горошок негайно послухалися. Ледь-но сіли, Капітан рвонув уперед і вже за сто метрів розвинув максимальну швидкість.

З усіх зустрічей ця зустріч була найдивніша. Як він їх озшукав? Як появився тут серед білого дня? І чому?