Велика, більша й найбільша
Шрифт:
І тоді з кімнати, де було досі тихо, долинув гучний крик:
— Можна! Мож-на! Мож-на! Мож-на!
І Іка з Горошком — нога в ногу, рука в руці, пліч-о-пліч, карбуючи крок, — увійшли до кімнати, гукаючи в такт: “Мож-на! Мож-на!” — вони обійшли довкола столу і зі скромною міною стали коло Горошкового батька, який сказав:
— Пропозицію прийнято. Можна.
— А тітка Педагогіка їх не заморочить? — проговорила Ічина мама, хоч таке й не годилося казати про тітку.
— Ні, — відповів Ічин батько. — Вона їде разом з нареченим.
— Аа-а-а? — сказали всі.
А потім
— А ви не замучите тітку Педагогіку?
— Ні в якому разі, — заявила Іка.
— А що скаже Горошок?
Горошок задумливо похитав головою.
— Я от що міркую, — сказав він, — чи існує взагалі на світі сила, спроможна замучити тітку Педагогіку.
Отак і ухвалено, що діти теж люди і тим-то вони поїдуть з тіткою Педагогікою й її нареченим за місто до Казимежа.
Тітка Педагогіка була, по-перше, ніяка тітка, а просто — приятелька Ічиної мами. По-друге, її ім’я було зовсім не Педагогіка, а Данна. А по-третє, Педагогікою її прозвали за її ж розповіді, що ніби головне — виховання і виховання згідно з новітніми даними науки, тобто педагогіки.
Справді, тітка була дуже мила, поки не згадувала про педагогіку. На щастя, це траплялося не частіше як раз на день.
А недавно тітка закохалася в одного знайомого Горошкового батька і дуже притихла. Бо ж її наречений теж був людина балакуча і не любив, щоб його перебивали.
З Варшави до Казимежа їхати близько чотирьох годин поїздом і годину автобусом. Перші півтори години говорив лише тітчин наречений, а тітка розчулено слухала.
Слід зрештою визнати, що цей великий, рудий і веснянкуватий наречений був неабиякий оповідач, хоч інколи його й важко було зрозуміти, бо говорив він про дуже складні речі.
Він говорив про археологію. Сам був науковець, спеціаліст по розкопках, а нещодавно відкрив якісь надзвичайно цікаві сліди слов’янського поселення півторатисячолітньої давності.
— Стлашенно цікаво, — говорив він, вимовляючи “л” замість “р”, — плосто-таки стлашенно.
— Ах! — зітхала Педагогіка.
— Це буде сенсація, — кивав головою Рудий.
Іка штовхнула Горошка ліктем.
— Чуєш? — прошепотіла вона. — Що таке сенсація?
— Сенсація? — перепитав її Горошок. — Це щось надзвичайне. Страшенне і надзвичайне.
— Так, — замислився вголос Рудий, — це буде стлашенна сенсація.
І замовк.
Усі мовчали. В купе вони були тільки вчотирьох. Поїзд йшов серед лісу, — прекрасного осіннього лісу, золотого, червоного, жовтого, липі подекуди вирізнялася важка зелень сосон.
Замріяні спокійні дні, очей принада.
Люблю я осені прощальний смуток.
То тітка Педагогіка почала декламувати вірша. Коли вона замовкла, Рудий попросив:
— Повтоли ще лаз, селденько.
Вона повторила.
Всіх захопила музика цього вірша про осінь, кожного на свій манір. Іка дивилася на осінній ліс, і її темні очі ще більше потемнішали. Рудий примружився і поклав свою руку на тітчину долоню.
А Горошок дивився на тітку Педагогіку: його вразила не тільки краса вірша. Його вразило тітчине обличчя: він постеріг, що негарна тітка Педагогіка раптом покращала.
— Ага, — подумав Горошок, — тітка Педагогіка закохалася. Це варто обміркувати, бо видно ж одразу, що найкраща Педагогіка — то Педагогіка закохана!
У Пулавах треба було пересісти з поїзда в старий, труський, обшарпаний автобус… Іці він дуже не сподобався.
— Оцим автобусом, — буркнула вона, — Мешко Пер; ший їздив на хрестини і вже тоді розтопив свічки.
— Іка, — грізно озвалася тітка Педагогіка, — а може, ти хочеш пішки? Для тебе це б мало виховне значення.
Але Рудий усе залагодив. Він поскладав рюкзаки на дах автобуса, тітку назвав “кицею”, і вона одразу ж затихла й замружила очі, як та кицька на сонці. А коли, автобус рушив, Рудий високо підвів світлі брови і спитав:
— Шановна товалишка пелесувається, мабуть, лише з допомогою леактивних літаків?
Іка почервоніла.
— Шановна товаришка, — відрубала вона, — ще пересуватиметься з допомогою реактивних літаків.
— А може, лакет?
— Може й ракет!
Тітка Педагогіка хотіла вже в цю розмову втрутитись, але Рудий знову поклав свою долоню на її руку.
— Шановну товалишку смішить плаістоличний Мешко так само, як і цілком істоличний автобус? — звернувся він знову до Іки.
— Смішить!
Горошок хитав головою.
— Гумор не заборонено, — кинув він до верби, повз яку саме проїздив автобус.
— Так, — погодився Рудий, — і не буде заболонено. І саме тому челез тисячу локів якась нова Іка падатиме зо сміху, що хтось там, колись там, скажімо в двадцятому віці, пелесувався на якихось там допотопних літаках і лакетах. Так чи ні?
Відповіді не дочекався. Лише Горошок знову похитав головою.
— Це слід обміркувати.
Рудий розсміявся.
— І слушно.
Автобус підскакував на вибоїнах, ніби човен на штормовій хвилі. З кошика бабусі, що сиділа ззаду, раптом висунув голову розгніваний гусак і заґелґотав, як на пожежу. Рудий підморгнув і собі так заґелґотів, що справжньому гусакові аж заціпило. А тітка Педагогіка замість сердитися захихотіла разом з усіма.
— Ах ти, рудий гусаче, — прошепотіла вона.
Коли в автобусі нарешті заспокоїлися, Іка приязно зиркнула на “рудого гусака”. А той обняв тітку Педагогіку за плечі і знову загомонів.
— Навесні, — почав він, — я бачив цікаву доменну піч.
Горошок тихо зітхнув. “От знову лекція по радіо”, — подумав він. Але Іка слухала уважно. Вона навіть перестала помічати те “л”, що вимовлялося замість “р”. А Рудий оповідав і оповідав. Наприкінці ж він сказав:
— Домна була і справді надзвичайно цікава. Тепер вона уже не працює. Але свого часу, очевидячки, була останнім криком технічного поступу. Коли я її оглядав, мені запала одна думка. Знаєте яка? Як би нам довелося без будівників тієї домни? Без того, що придумали і винайшли вони? Можливо, ми б не зуміли збудувати навіть такого допотопного автобуса. Ото ж бо й воно. І забувати про них не можна.