Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Скажімо, так. А тепер хочуть придумати таке, щоб земля перестала притягати. І тоді…
— Що тоді? — перепитала Іка.
— Тоді літати і над Землею, і на Місяць і ще далі зуміли б навіть діти.
— З дитсадка? — грізно запитала Іка.
— Так, так! — вигукнув Як. — З дитсадка.
— Але коли ж це буде? — правив своєї Горошок.
Як похитав крилами.
— Якби я знав. Важливо, що обмірковують. О, тоді навіть ракети підуть до музею!
— Та-а-ак, — зітхнув Горошок. — Це справді треба дуже
Він зітхнув, а потім позіхнув. Од нього позіхами заразилася й Іка. Здалося навіть, що і Як позіхнув. Може, тому, що вони саме летіли у нудних, сонних хмарах.
— Отже, — буркнув Як, — середземноморський центр низького тиску пересувається до Центральної Європи.
— Даруйте, — втомлено протягла Іка. — Що це, власне, означає?
— Означає, — пояснив Як, — що до самої Польщі доведеться летіти у цій брудній ваті.
— Ох і нудно, — позіхнула Іка.
— Звичайно, — погодився Як. І після довшої мовчанки докинув: — Однак є один спосіб проти нудоти.
Іка не озвалася, зате Горошок прокинувся з задуми.
— Який? — запитав він.
— Зробити те саме, що товаришка Іка, — відповів Як.
Горошок поглянув на Іку. Вона спала. Він полегшено зітхнув: принаймні уві сні вона жодної нової дурниці не бовкне. А разом з тим він трохи розчулився — вираз обличчя е неї був стомлений і беззахисний.
Ну так, нічого дивного, що вона змучилася. Він і сам почував себе так, ніби цілий день без перерви гуляв у футбол. Що ж, вони попрацювали. Можна було притомитися.
— Однаково я не спатиму, — тихо промовив він.
— Наказу такого немає, — лагідно озвався Як, пробиваючись крізь сіро-перлові, тяжкі від дощу, сонні хмари.
Він не спитав навіть, чому Горошок не збирається спати. Можливо, відчув, що таке запитання було б морочливе.
А Горошок саме вирішив, що не стане конструктором літаків. Він переконався: як там не кажи, а все ж цей фах уже старомодний. Варто б опанувати щось новітніше, як, наприклад, земне тяжіння, оту… гравітацію. Тобто таке, що дозволило б перетворювати тяжіння на відштовхування — і так далі.
Треба визнати, що ті роздуми були досить-таки стомливі. Щоб зосередитись, Горошок заплющив очі.
“То ж як, — думав він, — як собі зарадити… А може… А може… може, приміром…”
Однак саме тут Горошок і заснув.
А Як, пролітаючи у хмарах середземноморського центру низького тиску, який поволі пересувався над Центральною Європою, настроїв своє радіо на Москву.
Чийсь голос співав про бузок і черемху.
— Увага! Увага! — офіційним тоном попередив Як. — Прошу приготуватися до посадки.
Прокинувшись, Горошок спершу був переконаний, що тропіки задрімав. Просто, глибоко замислившись над питанням земного тяжіння, на хвилину замислився аж надто глибоко. І нічого більше.
Але вже наступної миті зрозумів,
— Вже? — скрикнув він.
— Вже-е-е-е? — повторила, солодко позіхаючи, Іка.
— Схоже на те, — засміявся Як. — Ну що, пасажири, добре спалося?
— І знову ми нічого не бачили, — бідкався Горошок.
— Не було на що дивитися, — заспокоїв його Як, — ми летіли у хмарах.
— Здається, — сказала Іка, — я б трохи попоїла.
— А хай тобі… — застогнав Горошок.
Тільки зараз вони пригадали, що від учорашньої вечері нічого не їли, не пили, крім лимонаду з термоса та кількох ковтків кави.
Та ще й їм було соромно. Летіти над Балканським півостровом, над Угорською рівниною, над Чехословаччиною і половиною Польщі — і що? І нічого. Спали. Сонні герої. І єдине їх виправдання — оці хмари.
— Увага! Йдемо на посадку, — оголосив Як.
Хмари висіли низько. Вискочили з них у густому дощі, на висоті трьохсот метрів над землею. Як легко перехилився на крило, і тоді вони побачили густий темний ліс, а за лісом поле, на краю якого бовванів силует Капітана.
Як торкнувся землі і, гальмуючи, плавно підкотив до нього, зупинившись за два метри від автомобіля.
— Ну, мої лебедики, — сказав він, — ви своє зробили. Тепер час прощатися. Мабуть, ще зустрінемось на землі чи в небі. Правда?
— Соколе наш сизий, — цокотіла, вилазячи Іка. — Чи можу я вас обійняти?
— І я, — докинув Горошок.
— Прошу… без зайвих сентиментів, бо в мене двигун може заїсти. Обійнятися? Потисніть мені пропелер.
Вони скочили на мокру землю.
— Вітаю! — гукнув Капітан.
Рвучкий скісний вітер порощив дощем. Було холодно й темно, хоч і пора рання — п’ята година вечора.
— Впорався, голубе? — спитав Капітан.
— Авжеж! — засміявся Як, і в тому сміхові кожен уважний слухач уловив би розчулені нотки.
Тому що саме тієї хвилини Іка, а за нею і Горошок почоломкали його просто в пропелер.
— До побачення, Яче! — гукали вони разом. — До побачення!
— Ви дуже мужній і добрий друг, — сказала Іка.
— Ми ніколи тебе не забудемо! — мовив Горошок.
— Навіть, якщо я втраплю до музею?
— Ох, Яче! — скрикнула Іка.
— Щасти вам, — сказав він. — Я дуже вас полюбив. А зараз годі мокнути. Ну… розлука — справа нелегка. До побачення! До по-ба-чен-ня!
— До по-ба-чен-ня! — гукали Іка й Горошок.
Але Як уже зник за стіною густого дощу, який, ніби сотня барабанщиків, вибивав дріб по Капітановому даху.
Капітан, виїхавши на Варшавське шосе, на повному газі рушив прямо додому.