Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,караваном із трьох позашляховиків,обійшли перевал, що лежав у густому димуі прострілювався одним із піхотних полків.На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,і в морозне повітря здіймалася анаша,і похмурі бійці грілися коло вогню,набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.У кімнаті стояли жінки – юні й старі.Щойно ми увійшли, вони відступили вбікі тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,розганяючи тіні з вилиць і темних повік.Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,що вели сюди, всі дороги й стежкинині світяться в темряві, й втомлені пастухиними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,перестуджені, мовби горла малих дітей,нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорізагусають повільно відлунням добрих вістей.Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,що лише існують, він зможе назвати все,в ньому буде наша печаль і наша злість больова,що заводить нас, єднає нас і несе.Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,йому стане любові, щоби завжди стерегтиперехоплені нами колони та вантажі,контрольовані нами долини, висоти й мости.Адже доки діти народжуються від нас,доки вони ростуть на нашій землі,доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,доти є ким поповнити лави – невтомні й злі.Доки духи й померлі приходять до нас сюди,нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.Все минуще, сестро, вічні лише слідивід шрапнелі та куль на наших чорних тілах.Хай малий сприймає помсти науку важку,хай навчається справі та поміж нас росте».Капітан порився у похідному мішкуі поклав до ліжка старий заводський ТТ.І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,почали діставати ножі, амулети й прути,хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцнимй відійшов назад, щоб інші могли підійти.Там уже лежало золото і килими,порцеляна, бронза й купа теплих речей,і стояло за вікнами небо чорне зими,і дими підіймалися в нього з сільських печей.І
одна з жінок, із ліхтарем у руці,наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,і за нею рушали всі пастухи та бійці,і ступали снігом, ніби не мали ваги.
«Малий сидів так довго, що змінилася Конституція…»
Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.І всі його жінки народили й пустили корені.Його адвокат перебрався до Штатів,його прокурор – до Турції.І лише він сидів собі, як на вахті —пійманий, але не скорений.Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,з пророками й прокаженими,з буйними та просвітленими.Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.Аби не думав, що ми забули про ньогоза нашими війнами,аби знав, що ми пам’ятали про ньогоза нашими травмами.«Тебе там усі чекають, малий, —говорили схвильовано, —Всі наші, малий, сперечаються,яким ти приїдеш потягом».Говорили й дивились, що там було намальованона його пожованій шкірі, що світилась під одягом.А там були намальовані пальмипід церковними банями,і тяжкі якорі, з якими він схожий бувна капітана без кітеля,і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,і голова Сталіна над лівим соском,мов голова Івана Хрестителя.І коли ми вже під’їжджали до міста,яке нас завжди єднатимеі яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,він попросив зупинитись і розглядавдими над комбінатами,ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.Там, на в’їзді, на нього чекалиборжники з кредиторами,з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,з циганами, растаманами, татарами і чеченами.Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,що, коли б не сморід, ніхто б і не знав,що має справу з померлими.Щойно він рушив до них, як вони озвалися,вітаючи його співами, вигуками і танцями,і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,це ж малий повертається, малий повертається.Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.Зцілить усіх тритонів у наших водоймах,що помирають, плаваючи,підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.Стелімо дорогу йому пальмовим листям і своєю одежею.Пишімо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.Ділімося з ним своєю радістю світлою та безмежною!»І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного —демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.Обіймав і обмивав своє довге волосся червоним кріпленим.Обіймав їх, звертаючись до них піснями та в'iршами,і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,оскільки відповідати завжди буде той,кого вони всі тут славили.Оскільки в наших містах, з нашим фартом і вдачею,нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчимий прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.Тому вони і шикують довкола менесвій святковий паноптикум,тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.Вони навіть Царство Божевважають окупованою територією.Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.Бояться свого азарту й свого везіння.Бояться мого слова, бояться мого імені.Й боятимуться його до смерті. Навіть довше —боятимуться до воскресіння.Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.Тому де вони – мої сльози, де моя чорна п’ятниця,де сліди на моїй розмальованій шкірі від палиць і ременів?»За ним котились важкі фургони з якимись потворами,і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорамивід трамвайної лініїдо сортувальної станції.
«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…»
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,поскидавши шкірянки й важкі піджаки.Відімкнули мобільники, поклавши їхбіля себе, на стіл, де темніли пляшки.Охорона вийшла. Й свіжа імлавихолоджувала вечірній тумані торкалася вікон густого тепла,мов жіночі пальці – відкритих ран.Він усім наливав, хто сидів за столом.Наливав по вінця, як самому собі.І токайські вина, ямайський ромвідбивали світел вогні голубі.Наливав і думав: «Коли теперми іще збер'eмось без жодних справ?Ще усі живі й ніхто не помер.Я їх сам знаходив і вибирав.Я їх сам кришував і сам боронив,я їх вів за собою крізь морок і страх,я тримався за них і дбав про них,і запалював сонце на їх прапорах.Молоді й веселі, неголені й злі,вони правлять світ, як я їх учив.Я їх знаю всіх, хто при цьому століглушить ром і мадеру, яка гірчить.Я підтримую кожного словом своїм,я дарую впевненість та благодать,я годую їх і наливаю їм.Але хто із них усіх мене здасть?Хто та сука, яка мене закладе?Хто прикличе зраду на цей поріг?Хто зламає слова осердя твердей підведе під мінтовські волини всіх?»…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,той, що паленим джином запивав кокаїн,нервував за столом, як усі курці,що не можуть курити свій нікотин,і кричав йому: «Бос, ну що за діла?Ми усіх порвем'o, нам підкаже шляхнаша вдача, яка нас завжди вела,наша зброя і кулі в наших тілах!»Але він наливав йому і говорив:«Кожна вдача рано чи пізно мина.Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,всі рахунки, адреси та імена».Й молодий мовчав, не маючи слів,й задивлявся у вугільну мертву пітьму,забуваючи все, що він тут наплівй що усі перед тим наплели йому.…За вікном унизу протікала ріка,віддаляючи їхні співи і плач.І вогонь від далекого маяказолотив покрівлі сусідніх дач,золотив оливкове чорне гілля,золотив машин тоноване скло,золотив усе, що дала земля,золотив усе, що буде й було,їхні рухи і погляди, їхні слова,всі навколишні стіни, дерева, мости.Бо нічого не зміниться, і тільки травабуде кожного року інакше рости.Охорона стояла коло дверей,насторожена і перемучена вже,і дивилась на тіні поміж дерев,розуміючи, кого стереже.Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,добивали зі столу останні пляшкий, увімкнувши кожен свою трубу,рахували пропущені за ніч дзвінки.Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,вже запалювалися, мов аварійні вогні,щоби їх помітно було звідусіль —серед тиші, в тумані, на глибині.
«Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?…»
Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?Мало в твоєму житті було бід і втрат?Мало крові й жовчі було в твоєму житті?Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті».Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так.Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.Потрібно вміти вчасно здати усіх.Ти пост'aрів, брат, тому давай без образ.Час змінився на краще – подивися на нас.Якщо дуже довго сидіти коло ріки,Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки».Вони говорили про сім’ї та біржовиків,про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,про польський ринок і про китайський прорив.Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:«Я народився в країні, якої немає давно.Я сам її знищував і пускав на дно.Я ховав цю країну, коли вас ще не було.Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,і точно знаю, що класова рівність —найбільш нетривка.Я палив кооператорів у вісімдесятихі в дев’яностих бомбив фірмачів.Я ніде не вчився політекономії,і сам нікого не вчив.Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.Купував губернаторів і продавав голоси.Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат.Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви —діти лібералізму, вершники без голови,я топив кораблі й переходив босоніж моря,доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, —лише туман, густий прибережний туман,в якому ви губитеся, як піонери в кущах,або як невч'eна піхота в травневих дощах.Немає жодних невірних і жодних святих,немає жодних праведних і жодних простих,жодних партнерів, жодних, синок, торгів —є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.Є лише наша подяка, як вигадка від Творця.Подяка, яку відчуває риба,коли ріка промерзає до дна.Бо там, де для вас триває партнерство,для мене триває війна.Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли.Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,А всі нюанси ведення бізнесуз'aвжди вирішить одна РГД.І що ви мені говорите про долари та рублі,нам із вами лежати в одній землі,а наша земля як віра – вона глибока й тверда,і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.Час не змінюється, змінюємося ми,пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,і якщо хто й прийде до нас на поминки – це друзі та вороги».І все, що я говорив їм і що вони говорили мені,виривалося з горлянок і запалювало вогні,і ці вогні горіли й танули, як маяки,на які виходили з темрявизомбі, привиди, мертвяки.
«Південно-Західна залізниця…»
Південно-Західна залізниця.Третя ночі, година рання.На два вагони одна провідницязабезпечує пересування.Ходить, ніби Матір Тереза,непевна, як погода осіння,блукає – темна і нетвереза,розганяючи сновидіння.Я лежу в глибині вагона,приречено, мов шахтар у забої,везу пакет з головою Пітона —чорного хіміка з Лозової.Колись
він був королем гідравлік,мав постачальників за кордоном,жив як міг, контролюючи трафікміж Тирасполем та Краснодоном.Труїв своїм щемким сурогатоммолдаван та різних узбеків,навіть був колись депутатомпо мажоритарному від есдеків.А ось тепер я не сплю, хоч пізня годинай сни підступали до мене тричі,і слухаю, як його щетинадалі росте на його обличчі.– Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?Може, тобі сигарет нарити?– Та ладно, – відказує він, – не парся —з моїми проблемами тільки курити.– Страшно, – питаю, – з того боку?– Не страшно, – каже, – просто незвично.Страшно було минулого року,в Ростові, коли спалили шашличну.А тут – ніби щось тобі не вернули,і пам’ять волочиться, мов парашути.Ходиш і забуваєш минуле.Забуваєш – і не можеш забути.Лише відчуваєш останнім нервом,зубами і складками жировимитонку межу, що проходить небомміж живими і неживими.Так що вези мене, брат, додому,в тихому, наче спів, вагоні,вези мою безкінечну втомуі спомини мої невагомі.Віддай мене товаришам по зброї,нехай ці печальні п’яні бандититепер вирішують поміж собою,що з головою моєю робити.Нехай пам’ятають усі мої звички,голосу мерзлі глибокі озерай легені – чорні, як рукавичкипобитого безнадійно боксера.Скажи тій жінці, що вміла любити,нехай виходить з печалі своєї.Все, що я міг для неї зробити, —це померти подалі від неї.Така тепер між нами різниця.Вклади сигарету мені до рота.Смерть, вона як оця провідниця —для неї це просто чесна робота.Теплі сни, випадкові дати.Все, що ти встиг запам’ятати,все, що побачити довелося,живе по смерті, ніби волосся.Поговори зі мною, братка.Палений «найк», стара арафатка.Ніч пливе, сутінь хитається,повітря вдихається,видихається.
«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…»
Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,що зробили з нею всі ці фінансові генії,котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.Моя мама, яка розпр'oдала згодом усі його речіі яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,зачиняється на ніч від мене,щоби я не підслухав їх раптом.Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.І я знаю: найтяжче, що у нас є, – це наша пам’ять.А найгірше – що вона лише тяжчає з кожним роком.Він називає мені імена лікарів, які його вбили.Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.Блукатимете, як циг'aни, зникнете, як караїми.Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально помеСкільки можна терпіти їх голоси на сходах,будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!Вирви їхні серця, наз'aвжди спинивши подих!Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»І я дістаю бензин і міцні корабельні канатий розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,і знаю: ніщо не може мати над нами влади,окрім голосу крові, який заповнює горло.Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.Погано, коли їх поява на тебе тисне.Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.Країна, в якій виживання вважають талантом,де вся твоя біографія – список боргів і трупів,називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмомгарячі електростанції мого невтомного міста.Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.С'oнця священний вогонь заливає кімнати.Герої не помирають від стаціонарного лікування.
«Ти з'aвжди тримав при собі свою втому…»
«Ти з'aвжди тримав при собі свою втому.Давай, зупиняйся і засинай».Вночі він виходив на берег з домуй дивився, як ніч пливе на Синай.Прострочений паспорт без фотографії.Іранські візи, мальтійські хрести.І небо рухалось звідкись з Аравіїчерез затоку на блок-пости.І теж дивилось на нього, мабуть,перетікаючи між споруд.Він знав, що тут його точно не зн'aйдуть.Де завгодно, лише не тут.Можуть винюхувати в повітрімову, дихання і сліди.Але всі вони виморочені й нехитрі,щоби прийти за ним сюди.Він буде вирощувати терпінняі прикладати собі до ран.Буде збирати на пляжах камінняі викидати його в океан.Буде згадувати все, що втратив,і забувати усе, що вмів.Буде рибалкам давати поради,щоранку чіпляючись до їхніх човнів.…Любов формує маршрути наші.Господь стоїть із нами на пляжі.Стоїть між сухих, як пісок, арабів.Виловлює з хвиль дітей і крабів.
«Білі люди – жорстокі люди…»
Білі люди – жорстокі люди,чорна шкіра їм ріже око.Вони мурують для чорних спорудий готують для чорного там мороку.Лаштують чорному підлу підставу.Шиють чорному робу на виріст.І не відпускають ні під заставу,ні під підписку про невиїзд.Тримають чорного, як лева у ямі,ламають ребра з усієї злостіі позбавляють навіть в уявісвободи зібрань і свободи совісті.І чорний іде на команду пастушу,з кулаками в кишенях роби,і волочить свою чорношкіру душуринками Азії та Європи.А вночі з усією своєю бідою,зі співом тягучим і сміхом навмиснимчорні, мов камені під водою,лежать, зливаючися із киснем.– Що нас гнало з наших кордонівв це мерзле світло? Що і для чого?Хто нас завів до цих коридорів? —тихо запитує чорного чорний. —Навіщо нас споряджали в дорогуй вирощували емігрантські мріїнаші жінки, що забули тривогу, —легкі від голоду та малярії?Чи не краще було залишатись удомаі помирати на власних пляжах,де кожна дюна чимось відомаі кожна хвиля щось та й важить?– Знаєш, ми з тобою не перші,хто рвався на північ фурами й ч'oвнамив темних ранах і рваній одежі, —відповідає чорному чорний. —Усі ми йшли за піском і травою,за сонцем, що рухалось, як медуза,де небо так низько висить над тобою,аж в ньому іноді видно Ісуса.Усі ми знаходимось в цих лещатахі, додому вертаючись хіба що на ніч,горбатимося, як раби у Штатах,на ліберальну білу наволоч.Тому що білі забули сором,і якщо вже потрапив до їх павутини,клали вони з великим приборомна всі конвенції з прав людини.Їх не хвилюють наші втрати,вони звикли тримати нас в чорному тілі.Але пророки були сомалійські пірати —за це їх і розпинали білі.І Матір Божа в зимових гетрах,курячи люльку, гріючи нерви,палила багаття на площах гетто,розігріваючи дешеві консерви.І нехай позбавляють нас нашого просторуі вогнем заливають наші повстання —це для нас із тобою чорні апостолиредагували свої послання.Машини їхні – давно несправні,і промови їхні – хитрі й противні.І ріки на Півночі течуть насправдітак само впевнено, як і ріки на Півдні.Головне – тримай при собі свою віру,свою любов і свою упертість.Спаситель – він не зважає на шкіру,він зважає на солідарність і чесність.Спаситель дбає про коріння й листя,Спаситель рухає череди й хмари,щоби ми з тобою не загубилися,міняючи гостели й вуличні бари.Він спиняє смарагдову кров у венах,врівноважує всі виробничі тарифи,і тютюн йому залягає в легеняхі росте собі, як коралові рифи.І все є так, як повинно бути.Все трапляється і все буває.І серце його нас щоранку будить,підтримує, змучує,убиває.
«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»
І що це була за осінь, з утечами та кредитами:зупинки у різних норах і переїзди потому,дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішаласяусім випадковим будинкам з дахами холодними.І навіть коли можна було піти – вона залишалася,і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.На ніч вона читала мені церковні збірники,оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:про всі ці дива святого Антонія,які мені видавались спірними,там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:про чорний папір повітря, на якому вже все написано,про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,наповнюючись нашим диханням,нашим голосомі нашими рисами.Розповідає про вітер під шкірою,який робить нас витривалими,про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалитаби не виловити птахів із рваними м’язами.Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаюІ риби слухають його, вистромивши з води свої головиЗадихаються, але слухають.
«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»
Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселивсяі озивається тепер до мене, і говорить зі мною,пояснює мені речі – таємні та очевидні:що навіть вода у вересні темною стає і мутною,пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,що в жінок восени прокидається дивне вміння —бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;що навіть остання вуличка зі своїми псами,з брамами зачиненими і нічними трамваямиє прихистком для нас усіх із нашими голосами,є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,яка вже стоїть і чекає за міською стіною.Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинкачоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,всім ряженим і переродженим, хворим і порятованимвсім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,всім вам теплої зими і тихого сп'oкою.Інею вам на дахах, сонця на гратах.Гарячої вам зневаги і знання головного.Народжуйте веселих дітей.Помирайте в своїх кімнатах.Кидайте це чортове місто.Повертайтеся в нього.
