Вулиця Без світання
Шрифт:
— Оце так видовище! Входить чоловік у воду в самій білизні, з чемоданом, годинником на руці і мундштуком у зубах — топитись зібрався. Думає, дурніших за себе знайшов… Рушайте, товариші, берегом праворуч, а я піду ліворуч. Десь недалеко він повинен вийти з води.
Воробйов не помилився. Не встиг він пройти й сотні метрів уздовж пляжу, як натрапив на ланцюжок слідів. Розміром і формою вони були точнісінько такі, як ті, у бухточці… І так само, як ті, вели у воду, а не з води. Так принаймні подумав би недосвідчений спостерігач. Але Воробйов одразу встановив по сильно вдавленій п'яті, що «утопленик» вийшов з води спиною вперед. «Хитрий і передбачливий», подумав він.
Воробйов пішов по слідах, і вони розповіли йому все так докладно, начебто він сам був присутнім під час мандрівки Томаса Блеквуда, який спершу «втопився», а потім знову «народився» з морської піни.
Підійшовши
Номер готелю, зайнятий Блеквудом, з учорашнього вечора стояв порожній. Чергова по поверху розповіла, що пожилець, узявши з собою шкіряний чемоданчик, пішов о десятій годині, як тільки перестав дощ. Одягнений він був у сірий костюм. Блеквуд взагалі мав звичку регулярно ходити для моціону години дві-три по вулицях. Інколи він брав з собою чемоданчик. Для чого — невідомо.
Не набагато більше розповів Воробйову і перекладач Дима. Він описав зовнішність Блеквуда, розказав про його відвідини євангелістів та «слуг сьомого дня». Згадав про відмову Блеквуда жити удвох в одному номері і слова носильника про важкий чемодан.
— А в цьому ми зараз переконаємося, — зауважив Воробйов на останнє повідомлення Дими. — Товаришко чергова, відімкніть, будь ласка, номер.
Покоївка встигла вранці прибрати кімнату, і житло Блеквуда виглядало тепер так само, як і будь-який номер такого ж типу в першому-ліпшому готелі — безлико, не відбиваючи звичок, смаків і нахилів свого мешканця. Високе вікно з шовковою фіранкою кремового кольору і плющовими шторами, ліжко, заслане пушистою ковдрою, круглий лакований стіл, крісло, м'які стільці. На вішалці легкий плащ з прогумованого шовку, костюм, у комоді трохи білизни. «Пішов без плаща, хоч дощ тільки-но перестав і міг початися знову, — подумав Воробйов. — Не захотів обтяжувати себе зайвою річчю».
У кутку стояв великий товстопузий кофер.
— Не пам'ятаєте, скільки чемоданів було у Блеквуда? — спитав Воробйов у Дими.
— Здається, два. Цей і другий — менший.
— Той він з собою взяв, — додала чергова.
Воробйов підійшов до кофера, підняв його однією рукою.
— І він вашому носильникові здався важким?
Дима і чергова здивовано перезирнулись.
— Нашому дяді Васі сили ніколи не бракувало, — відповів Дима.
Воробйов кивнув.
— Справа ясна.
Близько полудня Воробйов міг сказати, що загальне уявлення про подію у нього вже є.
У своєму донесенні старший оперуповноважений Воробйов писав:
«… Усе відбулося, очевидно, так: з готелю Блеквуд вийшов близько двадцять другої години і попрямував до моря. В цей пізній час, після дощу, на березі не було нікого. Місце для «самовбивства» Блеквуд приглядів заздалегідь і тепер ішов у темряві впевнено, точно дотримуючись напряму.
На березі Блеквуд викинув з мундштука недокурок сигарети марки «Лакі страйк», роздягся до білизни, поклав речі якомога далі од води, щоб їх не змило, коли почнеться прибій. Годинника не зняв, вважаючи, що він ні в кого не викличе підозри, бо тепер у багатьох є годинники іноземних марок. Мундштук теж залишив — курці, як правило, звикають до своїх мундштуків та люльок і неохоче розлучаються з ними. Бумажник поклав у кишеню піджака. Серед записок, знайдених у бумажнику і перекладених на російську мову, виявився «передсмертний лист» Блеквуда, переклад якого додаю. В своїй смерті він просить нікого не винуватити, бо нібито самовбивство його викликане розчаруванням у релігійних ідеалах, яке почалося в нього давно.
Місце Блеквуд вибрав дуже мілке. Відійшовши од берега метрів на п'ять-шість, він обігнув косу, пройшов ще метрів сто вздовж пляжу і вийшов на берег спиною вперед, намагаючись цим створити видимість, ніби сліди належать комусь з тих, що тут купалися.
Дійшовши до пляжної лавочки, сів, вийняв з чемодана костюм, одягнувся і взувся. В задирці погано обструганої лавочки знайдено волоконця вовни темного кольору, низької якості, можливо, вирвані з костюма Блеквуда. По відбитках на піску вдалося встановити і зразок взуття Блеквуда. Це військові черевики американської фірми «Броунз і К°», такі привозили нам під час війни за ленд-лізом. Носи і підбори їх підбиті підковами. Сидячи на лавочці, Блеквуд курив з того самого мундштука радянські сигарети «Верховина». Потім пішов. Собака-шукач довів до трамвайної зупинки маршруту номер 9. Тут слід зник.
У готелі пощастило встановити: у Блеквуда були якісь справи, що не терпіли свідків. Він категорично відмовився жити, навіть
Носильник готелю громадянин Костюков В. М. повідомив, що у Блеквуда було два чемодани, причому один із них — дуже важкий. У номері знайдено лише один напівпорожній кофер. Це дає підставу припустити, що Блеквуд привіз речі, які хотів зберегти в таємниці навіть від своїх супутників, і саме тому відмовився од сусіда по номеру. Він побоювався, щоб такий сусід випадково не побачив їх у чемодані. Звертаю вашу увагу на порушення митних правил. Мені вдалося встановити, що багаж Блеквуда був увезений як дипломатичний і тому не підлягав митному огляду. Тільки в готелі його передали справжньому власникові.
За кілька днів, прожитих у готелі, Блеквуд зумів винести частинами привезені речі і сховати їх у невідомому місці чи передати невідомим особам. Що це за речі, і досі невідомо. На внутрішній стіні кофера я знайшов масляну пляму завбільшки з копієчну монету. Хімічний аналіз показав, що це рушничне масло. Але робити на цій підставі висновок, що Блеквуд привіз зброю, не можна.
Я опитав керівників місцевих сектантських організацій Грошенкова та Силаєва, які зустрічалися з Блеквудом. З Грошенковим він розмовляв тричі, з Силаєвим двічі. Бесіда велася через перекладача громадянина Бабенка Д. К. і стосувалася тільки становища сектантів у нашому місті. Більше ні Грошенков, ні Силаєв з Блеквудом не зустрічались. Інших явних знайомств у нього не було.
Усе вищевикладене приводить до висновку, що «самовбивство» інсценоване з метою замести сліди, ввести в оману органи державної безпеки. Блеквуд сподівається, що його вважатимуть загиблим і в зв'язку з цим не розшукуватимуть…»
VI. РЕСТОРАН «ТРИСТА РОКІВ»
Начебто все так, як йому казали. Ось і перехрестя. Перший від рогу ліхтар, другий, третій…
Тут до Павлюка повинен підійти чоловік у зеленому капелюсі і сказати:
— Прошу пробачення, котра година?
Павлюк навіть здригнувся від несподіванки. Як непомітно він з'явився!
— На моєму годиннику рівно двадцять одна хвилина на п'яту, — відповів Павлюк, сповільнюючи ходу.
— Я ще раз прошу пробачити мені. А у вас вірний годинник?
— Я купив його перед війною, він відстає не більше як на три секунди на добу.
— Виходить, я можу поставити свій годинник за вашим?
— Авжеж, і не помилитесь.
Павлюк простягнув незнайомцеві руку.
— Радий зустрітися з вами, Денисе Торкун. Ви, як і колись, живете на вулиці Лева? Як ваша дружина й сини — Кость, Юрко, Михайло. А як дружина пережила важкі воєнні роки? Уродженій пані Свідзінській, звиклій до розкошів, певно, скрутно довелося? А як ресторан? Процвітає?
Це був улюблений хід Павлюка — відразу показати підлеглому, що про нього все відомо.
Проте на Торкуна він особливого враження не справив.
Торкун відповів запитанням на запитання:
— А ви знаєте мій ресторан?
— Бував у сорок другому році. Тоді у вас весело розважались.
— Мій ресторан, — сказав Торкун таким тоном, ніби читав лекцію з історії, — існує триста років. Його заснував мій предок Фрідріх Торген — виходець із Прусії.
— А тепер?
— На жаль, — сумно сказав Торкун, — це вже не ресторан «Триста років», а просто «Буфет» і, мабуть, скоро взагалі доведеться його закрити.
— Співчуваю.
Під час нібито зовсім незначної бесіди Павлюк придивлявся до свого нового спільника. Від огрядного червоновидого колись хазяїна, справи якого йшли з великим успіхом, не лишилося й сліду. Торкун схуд, і костюм висів на ньому, як на вішалці. Під піджаком була строката сорочка з накрохмаленим комірцем, на голові дешевий зелений капелюх з коричньовим шнурком.
Кілька хвилин вони йшли мовчки.
Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.
«Про все говорити йому не слід, — думав Павлюк. — Нехай дасть мені притулок — і поки що досить».
— В одному ви помилились, — сказав Торкун, — я живу зараз не на вулиці Лева — там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку — і ресторан, і квартира.