Вулиця Без світання
Шрифт:
— Авжеж, звичайно, гер ротенфюрер не раз удостоював мене своїми відвідинами. Між іншим, — сказав Торкун після короткої паузи, — мені здається, я тоді й вас бачив у себе.
Павлюк знизав плечем, хвалькувато відповів:
— Таких людей, як я, не бачить ніхто… Зате вони бачать усіх.
— Можливо, можливо, — швидко промовив Торкун, збентежений тоном співрозмовника. — Мабуть, я помилився… Пробачте, я мушу вас залишити на кілька хвилин — піду на кухню, узнаю, що там з обідом.
Павлюк кивнув головою, якнайзручніше вмостився на дивані, намагався ні про що по думати —
— Послухайте-но, — сердито сказав Павлюк хазяїнові, що саме увійшов. — Навіщо ви тримаєте, та ще й на видноті, картонки, де ви сфотографовані разом із шпиками? Для чого вберігати такі пам'ятки?
— А хіба це шпики? Я й не знав, — наївно спитав Торкун і тривожно додав: — А ви гдаєте, що сюди можуть прийти з обшуком?
«Еге, та він не з хоробрих», подумав Павлюк, а вголос сказав:
— Я нічого не думаю, а треба бути готовим до всього.
— Авжеж, звичайно, карточки я знищу, все це були мої добрі знайомі, я навіть і не підозрював, що вони шпики.
З кухні прийшла Анеля. З погано прихованим роздратуванням ставила на стіл прибори, хліб.
— А де ваші сини? — запитав Павлюк.
— Відправив на село до родичів, — коротко відповів Торкун.
Їли мовчки, зрідка перекидаючись незначними фразами. Торкун скоса поглядав на дружину — вона сиділа похмура, не підводячи голови від тарілки. Павлюк розумів: його присутність не радує господарів, але не надавав цьому значення. Хочуть вони чи не хочуть, терпіти гостя доведеться.
Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.
— Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, — пояснив він свою обережність.
Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших — та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.
Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі — кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.
Двір — маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.
По той бік двору виднілися руїни — частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.
Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.
— Квартирою я задоволений, — сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. — Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок — давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? — він суворо глянув на шинкаря.
З вузьких щілинок під навислим лобом на Торкуна дивилася втілена невблаганна жорстокість, що не знає ні жалю, ні вагань. Торкун мимоволі здригнувся і поспіхом відповів:
—
Павлюк бачив, який ефект справили його слова, і посміхнувся, коли Торкун ще раз запевнив: «Зрозумів, звичайно, зрозумів!»
— В разі перевірки або ще чогось такого, — закінчив Павлюк уже без погрозливих ноток у голосі, майже дружелюбно, — особливо не турбуйтесь. У мене є документи. Вони не гірші за справжні, а може, навіть і кращі. Ми з вами випадково розговорилися на бульварі, я попросив вас здати мені на якийсь час кімнату… А тепер — на добраніч, я втомився.
— На добраніч.
Павлюк старанно замкнув обоє дверей, поторгав защіпки на вікнах. Вийняв з кишені штанів пістолет, опустив запобіжник, поклав зброю під подушку, роздягнувся і вмить заснув.
Зате подружжя Торкунів не могло зімкнути очей до ранку. Гість наганяв на них жах. Коли його гучне хропіння долинало з сусідньої кімнати, вони здригались і лякливо озирались на стіну.
Анеля не переставала лаяти чоловіка.
— Вічно твої витівки, — сичала вона, потираючи нарум'янені їдоки. — Жили б собі спокійно. Казала ж тобі: не ходи на вулицю Лева. В разі чого сказав би їм, що хворів, не міг підвестися з ліжка. А тепер? Що тепер буде?
Торкун мовчав. Він теж не знав, що тепер буде.
VII. У ПРИВОКЗАЛЬНОМУ ПРОВУЛКУ
Розшуки «самовбивці» Блеквуда не дали наслідків. Ні в місті, ні на вокзалі, ні на пристані, ні на заставах доріг, що вели з Енська, не знайшли людини, яка хоча б приблизно нагадувала Блеквуда. Він справді наче у воду впав. 1 поступово оперативних працівників, що цілу добу вартували на своїх поетах, чатуючи ворога, доводилося знімати з цих постів і посилати на інші завдання — не можна було займатися лише цією справою…
Проте розшуки від цього не стали менш напруженими, тільки провадили їх іншими методами. Особливо енергійно діяв Воробйов. Першим викривши «самовбивство», він вважав своїм обов'язком розшукати зниклу людину.
Воробйов обмірковував можливі варіанти втечі Блеквуда, намагався виявити хоч якусь ниточку знайомств, зв'язків його в Енську, регулярно проглядав зведення різних пригод, сподіваючись там знайти щось таке, що привело б до мети. Але нічого підхожого для себе не знаходив.
І от якось в одному зведенні Воробйов прочитав, що зник громадянин Ситник Семен Гаврилович, який проживає у Привокзальному провулку, будинок 5, квартира 10. Подія була незвичайна, і Воробйов не залишив її поза увагою.
Минулої суботи Ситник поїхав за місто, де в нього був власний будиночок з клаптиком землі, і не повернувся. Сусіди по квартирі заявили про це в міліцію.
У квартирі номер десять Воробйова зустріли непривітно. На дзвоник двері відчинила жінка середнього віку, у фартусі поверх злинялого ситцьового халата.
— До Ситника? — повторила вона слова Воробйова, оглядаючи гостя з ніг до голови. — А ви що, знайомий його чи родич?
— Ні, я в справі.
— В якій справі? — не заспокоювалась жінка.