Вулиця Без світання
Шрифт:
Навіть старий ворог церковників, запеклий безбожник Андрій Вершило визнавав, що отець Іваньо не підходить під загальну мірку. «Якийсь несправжній піп, — казав він, — горілки не п'є, ключниці не тримає… Живе тихо, якщо не в церкві служить, то в садку своєму порпається або дітям казки розповідає…»
Вершило й сам був не від того, щоб поговорити з «несправжнім попом», хоч і не хотів у цьому признаватися. Розмовляли вони здебільшого про майбутній урожай, про догляд за бджолами та інші такі ж невинні речі. Від бесід, зв'язаних з політикою, отець Іваиьо явно ухилявся,
Ці бесіди завжди залишали в Андрія Вершила двоїсте враження.
— Наче нічого собі чоловік, — казав він і, помовчавши хвилину, додавав: — Правда, ще недавно у нас живе. Побачимо, що буде далі.
Дні мирного життя отця Іваньо спокійно минали один за одним. Коли священик ішов вулицею у своїй чорній, простого крою сутані і крислатому касторовому капелюсі, зустрічні чемно вклонялися йому, привітно, доброзичливо відповідаючи на його широку посмішку,
Павлюк вважав, що тільки він один знає справжнє лице Іваньо — крупного діяча греко-католицької церкви в Закарпатті, завзятого прихильника Ватікану, сповідника всіх приречених в його окрузі гітлерівцями на смерть. Нерідко після такої сповіді знову починались арешти, проливалася кров. Отець Іваиьо спритно робив те, що не вдавалося гестапівцям. З єзуїтською підступністю випитував у передсмертний час в якого-небудь засудженого окупантами до страти гуцула прізвища друзів, приятелів, «спільників».
Коли на фронті справи хазяїв пан-отця стали зовсім кепськими і Радянська Армія почала нестримно просуватися вперед на захід, Іваньо зник із Закарпаття. З'явився він у Кленові скромним священиком одного з храмів. Сусідам Іваньо розповідав, що жив раніше на Холмщині, і при потребі міг підтвердити свої слова офіціальними документами, виданими в канцелярії митрополита Шептицького, що містилась у Львові, на Святоюрській горі.
Серед «надійних людей», на допомогу яких розраховував Павлюк, отець Іваньо займав перше місце.
Зустрітись з Іваньо Павлюк вирішив у костьолі святої Єліжбети.
Величезний середньовічний храм був прикрашений з пишнотою, властивою уніатським і католицьким церквам.
Позолочена статуя Христа суворо дивилася на поодинокі постаті молільників. Свічки горіли тьмяним жовтуватим полум'ям, кидаючи теплі відблиски на холодний мармур стін. Голоси півчих то піднімалися до найвищих нот і дзвеніли десь угорі під куполом, то опускалися до низьких, рокітливих, ніби спадаючи вниз.
Павлюк увійшов у костьол, коли служба наближалася до кінця. Зачекавши трохи, попросив церковного служителя викликати отця Іваньо.
Священик поволі вийшов з бокового вівтаря, шукаючи очима того, хто його кликав.
Павлюк наблизився:
— Пан-отче, я хотів би висповідатись у вас.
Іваньо уважно глянув на незнайомця. Насторожений вогник майнув у його очах і згас, погляд знову став ласкавий, як завжди. Ця зміна не приховалася від досвідченого ока Павлюка.
— Ви пізнали мене, — сказав Павлюк, коли вони увійшли в сповідальню, схожу на високий ящик. — Ми зустрічались
Рум'яне добродушне обличчя Іваньо було спокійне.
— У мене погана пам'ять, — відповів він.
Павлюк чекав, що після цих слів Іваньо почне його розпитувати, але той мовчав.
Побачивши, що священик не схильний заводити розмову, Павлюк знизав плечем.
— Я хотів би поговорити з вами.
— Про що?
— Ви повинні допомогти.
— Кому?
— Тим, хто допомагає вам і, будемо говорити відверто, хто керує вами, пан-отче.
Іваньо мовчав, його довгі хижі пальці перебирали чотки — спокійно, методично.
— Чого ви мовчите? — не втримав Павлюк.
— Я чекаю, що скажете ви.
— А що я повинен сказати?
— Не знаю.
— З вами важко розмовляти.
Іваньо не відповів.
Павлюк змушений був поступитися.
— Я прийшов до вас з проханням.
— Обов'язок християнина велить мені допомагати ближньому.
— Навіть у тій справі, про яку я хочу вас просити?
Іваньо зустрівся поглядом з Павлюком. Чи то Павлюкові здалося, чи то насправді — священик зробив ледь помітний ствердний знак. Тільки тепер Павлюк зрозумів справжню причину вивертів отця Іваньо. Священик вів розмову так, щоб проти нього не було жодного доказу, кожне його слово мало подвійне значення.
Розгадавши тактику Іваньо, Павлюк відчув себе впевненіше.
— Ви даремно боїтеся мене, — сказав Павлюк. — На доказ можу навести ці слова. — Нахилившись до вуха Іваньо, він ледве чутно прошепотів кілька латинських фраз.
— З цього треба було й починати, — холодно й суворо сказав Іваньо, — а не гаяти марно час.
— Що правда, то правда, — згодився Павлюк. — Моя помилка.
— Ми не прощаємо помилок, — блакитні, трохи витрішкуваті очі Іваньо, завжди такі ласкаві і добродушні, злобно блиснули. Від цього погляду Павлюк мимоволі збентежився. Він знизав плечем і вибачливим, майже боязким голосом відповів:
— Я не те хотів сказати. Ви мене не так зрозуміли,
— Я зрозумів вас, — Іваньо говорив спокійно, багатозначно. — І зрозумів дуже добре. Ви прийдете до мене увечері, о десятій.
Іваньо сказав адресу, простягнув Павлюкові руку для поцілунку і, перехрестивши «висповіданого», розміреними кроками пішов.
Павлюк вийшов з собору приголомшений і злий. Він не міг простити собі, що проявив легкодухість перед священиком, таким тихим і добродушним на вигляд.
Рівно о десятій годині вечора Павлюк був біля будинку отця Іваньо.
Пряма вулиця, обсаджена вздовж тротуарів каштанами, губилася в темній далині. З вікна сусіднього будинку долинала пісня. Дівчина, що йшла назустріч Павлюкові, нарочито сповільнила холу, щоб послухати її.
Павлюк не любив пісень. Кинувши вслід дівчині підозріливий погляд, навмисне проминув хвіртку, на якій була прибита дощечка з вказаним Іваньо номером.
Тільки після того, як дівчина зникла, повернувся назад і, переконавшись, що на вулиці нікого немає, штовхнув хвіртку. Вона була незамкнена.