Вулиця Без світання

Усиченко Юрій Іванович

Воробйов пояснив, хто він і звідки. Жінка відійшла од дверей, жестом запросила в коридор.

— Давно пора, — сказала вона вже лагіднішим голосом. — А то пропала людина, і ніби це нікого й не стосується.

— А може, поїхав куди? — спитав Воробйов, переступивши поріг.

Квартира була густо населена — в коридор виходило шість чи сім дверей. Десь у дальній кімнаті галасували дітлахи, поруч заливався патефон: «Парня встретила дружная боевая семья-а-а…», у кінці коридора крізь розчинені двері було видно кухонну плиту.

— Коли б поїхав, сказав

би, — впевнено заперечила жінка. — Неодмінно: так, мовляв, і так, Маріє Василівно, їду… Бувало коли думає, що затримається, — він частенько на своєму городі допізна порався, любив це діло — завжди попереджав: сьогодні пізно повернуся… Ось його кімната, — перебила вона сама себе, показуючи на нічим не примітні двері, пофарбовані коричньовою фарбою.

Воробйов злегка шарпнув за ручку дверей. Замкнені.

— Ключ у кухонній шафі, — сказала Марія Василівна. — У нас усе по-простому, одне від одного не криємось.

Воробйов викликав двірника, виконав усі необхідні для такого випадку формальності, потім узяв ключ, відімкнув двері і ввійшов у кімнату.

Роздивився. Кімната як кімната — скромно і охайно прибране житло холостяка. На столі клейонка замість скатерки, три стільці, табуретка, залізна койка, застелена байковою ковдрою. На стіні кілька фотографій і вирізана з «Огонька» репродукція.

— Не знаєте, родичі в нього є? — спитав Воробйов Марію Василівну, яка стояла на порозі.

— Ні, — відповіла вона. — Родина під час війни загинула. Семен Гаврилович людина хвороблива, після контузії лікувався.

Покінчивши з оглядом кімнати, Воробйов вирішив поїхати за місто, де у Ситника був малесенький будиночок.

Він стояв осторонь від групи таких самих, літнього типу, халупок, ближче до моря, на краю кручі, біля підніжжя якої невгамовно шумів прибій. Від битого шляху сюди вела добре втоптана стежка. Вона впиралась у хвіртку. Огорожа з колючого дроту оточувала невеликий клаптик землі. Одну частину ділянки Ситник відвів під город, другу — засадив виноградом. Виноград був зовсім молодий і ще не родив. Обшарпаний самотній будиночок дивився єдиним тьмяним оком.

— Гей, хазяїне! — голосно гукнув Воробйов, підійшовши до хвіртки. Ніхто не відповідав. — Хазяїне!

Мовчанка. Тільки внизу похмуро шумів прибій.

Воробйов підняв клямку хвіртки, підійшов до вікна і, заслонивши долонями очі від світла, зазирнув у кімнату. Порожньо. Він помітив, що віконна защіпка не ввійшла у своє гніздо на підвіконні і відчинити раму можна без особливих зусиль.

Відчинив вікно, вліз у хату.

Тут усе було так само просто, скромно і охайно, як у кімнаті на Привокзальному провулку. На дощаному столі стояла встромлена в пляшку напівспалена свічка, поряд валявся обгорілий сірник. «Поїхав, як стемніло», відзначив про себе Воробйов.

Не знайшовши в порожньому будинку нічого цікавого, Воробйов знову виліз через вікно і почав оглядати ділянку. Потім обслідував стежку і прилеглу до неї територію. Робив це довго, з дедалі більшим хвилюванням, а коли скінчив, стомлено сів на камінь, закурив і поринув у роздуми.

Сліди розповіли Воробйову все, що відбулося тут кілька днів тому.

До будиночка Ситника прийшло двоє: один — невисокий на зріст, легкий; другий — вищий, гладкий, ступні його глибоко відбилися в землі. Трохи поговоривши, всі троє попростували до шосе. Ситник добровільно залишив оселю — в цьому не було сумніву, жодних слідів боротьби, опору з його боку Воробйов не виявив.

Отже, вони замкнули будинок і пішли. До шосе сліди були добре помітні, але далі, на асфальті, зникали.

Перед Воробйовим постали нові складні питання. Куди подівся Ситник? Чому він вирішив кудись піти, нікому про це не сказавши? Що це були за люди, які відвідали його? Чому Ситник пішов з ними?

На жодне з цих запитань Воробйов не міг відповісти.

…Ось уже понад місяць, як місцева міліція одержала відомості про те, що в Новосибірську з'явилися спекулянти, які збувають по фантастично дорогих цінах закордонні товари: жіночу білизну, взуття, парфюмерію. Торгівля ведеться суворо конспіративно, тільки вдома у «надійних людей». Є припущення, що товар збувають підставні особи, а головний організатор намагається бути непомітним.

Відомості залишалися непідтвердженими, неясними, поки однієї ночі працівники міліції не постукали у двері завідувача продовольчої крамниці номер 3 — Котельника. До такого візиту Котельник виявився цілком підготовлений. Без тяганини і зайвих викручувань розповів, що робив «операції» з халвою, вершковим маслом, оселедцями і взагалі з усім, що потрапить під руку.

Під час обшуку в квартирі Котельника знайшли, крім золота і грошей, коробку пудри «Ша нуар». Ярлик на коробці свідчив, що місяців два тому вона була у Франції.

Дружина Котельника охоче пояснила, звідки взялась коробка: купила в жінки, яка й раніш приносила «цікаві» речі. Кличуть її Марфуша, немолода, одягається у все темне, на голові чорна хустка. Про свій прихід ніколи не попереджає.

Гарненька біла коробка із зображенням чорного кота на кришці стала у великій пригоді карному розшуку.

Працівники розшуку прийшли до висновку, що пудра могла потрапити з Франції лише контрабандним шляхом через один з морських портів.

Після тривалого і пильного спостереження вдалося встановити, що якийсь Гнат Гуровий щомісяця, а то й двічі на місяць, одержує посилки з Енська.

Почали перевіряти особу Гурового. Виявилося, що довір'я вона не викликає.

Колись Гуровий був «мурашківцем». «Мурашківці» — одна з найбільш фанатичних релігійних сект.

У тридцятих роках на Волині якийсь Іван Мурашко від імені господа бога оголосив себе «Іллею-пророком» і «ангелом завіту». Підстави для цього, за словами Мурашка, були такі. Якось прогулюючись по полю, він, Мурашко, зустрів жінку. Чи то з несподіванки, чи то з якихось інших причин жінка «помертвіла». З «помертвілої» почувся голос Христа. Віщав він три доби, а Мурашко акуратно все це записував. Нарешті, Христос замовк, і жінка «воскресла».