Загибель Уранії
Шрифт:
Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.
— Заходь! — проскрипів Айт.
Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.
— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.
— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натиснув на кнопку біля стола. — І цей… —
«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»
А вголос сказав з глузливою інтонацією:
— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?
— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.
— Це ти підкреслив рядки в «Книзі Святого Закону»?
— Які, пане Псойс?! — Свайн кинувся до стола.
— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.
Свайн випростався. Його очі зловтішно блиснули:
— Стріляйте, пане Псойс! Стріляйте у незрадливого слугу! Бог бачить мою невинність, він збереже мене!
«Ага, збереже! — Айт ледве стримував переможну посмішку. — Ти пробалакався, підступний лис!»
Він вже одкрив рота, щоб заявити, що замінив патрони в пістолеті, коли це раптом Свайн глузливо засміявся і, незважаючи на зброю, пішов до стола і сів проти Айта.
— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.
Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:
— Чого тобі треба, Свайн? Ти хочеш, щоб…
— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…
Що загине? Чому загине?
В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобґрунтованішим буде коротке заперечення.
— Ні! — сердито сказав Айт.
— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!
«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.
— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.
— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!
Айт рвучко простягнув руку.
— Дайте!
— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.
Аж тепер, мабуть, Свайн сказав усе. І сказане повинно було мати неабияку силу, бо цей мерзотник зовсім знахабнів.
— Так, Псойс, непогану
Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найсокровенніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.
Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої краси, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.
— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!
Що ж, фотографія була справді красномовною і недвозначно характеризувала взаємини сфотографованих.
— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але зловтіха Свайна мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!
— Ні, це ти мерзотник, Псойс! — аж засичав Свайн. — Я міг би погубити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!
«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.
Невідомо, як викрутився б Айт, коли б, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.
— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!
Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.
Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.
Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом Цариць краси стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син? І чого прагне Свайн?
У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.
Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.
«Середньовіччя… — тоскно подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».
Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.
З такою тоскною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.
То плакала Мей.
Самі собою стиснулись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза Цариці краси вплинула на нього, немов відро холодної води.