Замкнена кімната
Шрифт:
— Ви все переплутали, — мовив Маурітсон. — Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.
— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.
Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:
— Прошу за мною.
Тоді помовчав і додав:
— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.
Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.
— Це явна помилка, — сказав він. — Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.
— Що таке? — спитала жінка. — Куди треба йти?
— У дільницю, — пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?
— Поліційну.
Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.
— Може, я помилилась, — засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.
— Нічого страшного, — лагідно втішив її Маурітсон. — Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.
Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.
Почалася забарна процедура.
Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.
— Ні, я таки помилилася, — знервовано заявила свідок. — І мені треба вже бути на роботі.
— Ми повинні все з'ясувати, — сказав практичніший поліцай. — Обшукай його кишені, Кеннете.
Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:
— Ваше прізвище, шановний?
— Арне Ленарт Гольм, — сказав Маурітсон. — Або просто Ленарт Гольм.
— Адреса?
— Вікергатан, шість.
— Так, ім'я й прізвище сходиться, — сказав другий поліцай. — Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.
Перший поліцай звернувся до старої жінки:
— У вас чогось не стало?
— Ні.
— Зате в мене скоро не стане терпцю, — сердито сказала інспекторка. — Як ваше прізвище?
— Це до справи не стосується, — присадив її поліцай.
— Та ви не хвилюйтеся так, — заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.
— У вас щось украдено?
— Ні, ви вже раз питали.
— Що у вас було цінне в сумці?
— Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.
— Усе це є?
— Є.
Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:
— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.
Маурітсон поховав по кишенях свої речі.
— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.
— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай.
— Продукти.
— Так? Ану перевір, Кевнете.
Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.
Маурітсон спокійно стежив за ним.
— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.
— Що ж, — підсумував його колега, — тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. — Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?
— Певне, що не маю, — сказав Маурітсон. — Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.
— До побачення, пане Гольм.
— До побачення, бувайте здорові.
Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.
— Ну й спекота, — сказав він і шпурнув кашкета на лавку. — Сядь, Джеку.
Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:
— Сядь, Джеку!
Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.
Маурітсон уже йшов до дверей.
— До побачення, пане Гольм, — сказав і собі Кеннет.
— До побачення, бувайте здорові, — відповів Маурітсон.
Пес уже засунув усю голову в торбу.
Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.
Пес загарчав.
— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні.
Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.
— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.
— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.
— Цей пес намуштрований на наркотики, — сказав поліцай і поклав руку на кобуру.
XVII
Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.