Зворотний бік темряви
Шрифт:
– Ви читали мої думки? Але чому? – Остап вражено дивився на Птаху. Він вирвав свою руку з її, відступив назад і втупився в неї своїм блакитним поглядом. Йому малому колись здавалося, що він кохає цю жінку. Він волів би й життя за неї віддати. Потім із часом зрозумів, що та його сердечна любов, то зовсім не любов чоловіка до жінки, а щось набагато щемливіше. Може, любов сина до матері? Бо вона таки замінила йому матір. Були і казки на ніч, і роздряпані коліна, і побиті лікті, і роз’юшений ніс. І завжди уважна та турботлива Птаха поруч. А тут зараз таке відкривається. У світі світлих заборонено читати чужі думки, навіть думки смертних.
– Ні, що ти, серденько. Як би я могла? Невже ти про мене такої поганої думки, Остапчику? Ти, коли спиш, дуже голосно думаєш, тобто у сні розмовляєш. От я й випадково підслухала одного разу, коли нишком зайшла в твою кімнату, хотіла поміняти квіти забуття, щоб тобі добре спалося.
Остап полегшено зітхнув. Він і сам здогадувався, що розмовляє у сні. «Ох і балакучий ти, хлопче, коли спиш. А так і не скажеш. Інколи з тебе й слова не витягнеш» – так казав Учитель Посолонь. Він доглядав Остапа, коли той після подорожі з варганом занедужав.
– Вибачте, пані Птахо, що таке міг про вас подумати. Я просто…
Зашарівся. Який він недотепа! Що тепер про нього подумає ця свята жінка, а що, як Мальві розповість?
– Ні-ні, не вибачайся. То нормально мати підозри, хоча не думаю, що я заслуговую на них, принаймні досі у наших стосунках із тобою темних плям не було. І, сподіваюся, не буде. Тому я вважаю, що прийшла нарешті пора дізнатися тобі всю правду і про твій рідний світ, і про твоїх батьків, і про те, чому ти і чому так. Ти готовий?
Остап ствердно гойднув головою.
– Тобто вже зараз і тепер той… – він трохи нервово заметушився, поправляючи на собі одяг, та раптом остовпів, витріщаючись на свої босі ноги:
– Так, Остапку, взуй щось на ноги. А я чекатиму тебе отут на гойдалці. Скільки треба, стільки й чекатиму. Не поспішай.
Птаха знала, що почуте щойно трохи збентежило хлопця, і відправила його по взуття спеціально. Хай наодинці з собою прийде до тями, бо не кожного дня тобі відкриваються нові двері.
Через півгодини Остап вийшов серйозний та зосереджений. Він не тільки взув черевики, а й перебрався у святковий одяг. Стояв перед Птахою, міцно стискаючи щось у руці. Птасі раптом захотілося обняти хлопчину, пригорнути до себе, як колись у дитинстві, коли він падав та боляче вдарявся, а потім прибігав до неї, ковтаючи сльози та чекаючи, ні, не співчуття, а вияву любові, підтримки. Так важливо знати, що тебе люблять. Так, можна, напевне, прожити без любові, але чи варте таке життя – життя? Птахи також безкрилими бувають, але хіба це справжні птахи?
– Ось, пам’ятаєте, пані Птахо? – Остап простягнув перед собою на долоні те, що стискав міцно в руці.
То була невеличка мушля. Птаха й забула про неї, якось воно стерлося з пам’яті. Її жінка знайшла в складках одягу хлопчини, коли його перевдягала вже вдома, після щасливого порятунку. Коли Остапу виповнилося десять, він майже перестав запитувати про свого батька та маму. Змирився, чи що. І Птаха на уродини хлопця, вона не знала справжньої дати його народження, умовно нею вважався день, коли вона його врятувала, тож на його уродини чи урятовини подарувала хлопцю цю мушлю. Як знак його світу. Колись на стягах світу Замерзлого Сонця, ще до того, як той світ здурів та перетворився на технодосконалий, зображали на синьому тлі Сонце і під ним майже таку саму мушлю. І чисте небо, і океан, який складав десь четверту частину територій того світу, були блакитними. Із води на сушу вийшло життя, а Сонце, як добра матуся, зігріло та виплекало його. А потім той світ здурів і замість матусі, ніжної, доброї, лагідної, завів собі мачуху, вкатрупив Сонце та вкрутив замість нього лампочку. І зорі гаснуть від нелюбові, хто сказав, що вони не мають душі? Сонце просто померло, а тодішньому світу, точніше роду людському, це було байдуже. Воно вміло все, як йому тоді здавалося, воно знало все. Людство не просто робило що хотіло, воно вбивало жорстоко і нещадно тих, хто сотворив його. Океан висушили, вбиваючи не тільки його мешканців, а й поступово руйнуючи себе так званим удосконаленням – електрочіпи в голові, контроль над душею. Чи готовий Остап зараз це побачити і почути правду? Готовий, Птаха впевнена, зараз готовий.
Обережно зазирнула юнакові в очі. Так. Біль і рішучість вкупі. Добре, дуже добре. Птаха обережно взяла мушлю в свої руки. Мушля досі пам’ятала час, коли була живою. Кінчиками пальців жінка відчувала це. Легке, ледь відчутне поколювання. Мушля хотіла до моря, мушля хотіла додому…
– Бережи її, Остапку. Вважай, не загуби. Мені чомусь здається, що вона не просто так знайшлася, і якщо це знак, то добрий знак. – Птаха повернула хлопцеві назад його скарб.
Той обережно розв’язав мішечок-оберіг у себе на шиї, який йому подарувала Птаха, коли вирушала в мандри на пошуки Мальви. Поклав туди мушлю, зав’язав мішечок.
– Це добре, що ти маєш завжди її біля себе. Вона не лише частинка твоєї рідної землі, вона маленький початок тебе чи продовження твого світу, втраченого світу. – Остап здивовано дивився на Птаху, вона додала: – Ти це зрозумієш. Бо немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…
Гарний хлопчина і так добре все розуміє, не задаючи дурних запитань. Усе чітко й математично точно. Син своєї матері, не останнього вченого-кібернетика з мертвого світу. Птаха трохи знала її, навіть якось пробувала навернути до світла. Та сірість просто поглинула жінку. І не тому, що та була слабка чи немудра. Навпаки – була надто сильна, щоб опиратися впливу і світлих, і темних. Але чи можна опиратися коханню?
– Що ж, бачу, ти готовий, – стверджувала Птаха. – Зараз ми з тобою підемо до Південних воріт і через них помандруємо в світ Замерзлого Сонця. Птаха-Магура швидко нас домчить. Пересуватися за допомогою варгана тобі поки що не можна. Ти пригадуєш, що було минулого разу, коли ти наважився?
Остап пам’ятав. Він ледве тоді не помер. Кивнув на знак згоди.
– Самовпевненість, Остапе, породжує самозакоханість, – спокійно та трохи сумно говорила Птаха. – Тішуся дуже, що ти не такий.
Вони стояли на березі колись великої води. Тут колись було море, тут мешкала вода. Остап ходив світом свого народження, світом, який дав йому життя, і… нічого не відчував. Зовсім нічого. Ус е довкола було мертвим. Навіть мертвих мушель на дні колись активної води не залишилося. Ус е стерлося, знищилося, все заковтнув час. Товща пилу вкривала світ. Мертві сади, мертві міста, мертві ліси, навіть небо здавалося мертвим, якимсь несправжнім, наче зліплене, правда, не дуже якісно, з брудного пластиліну. Сірий смуток над головою, відсутність будь-якого світила і сіра печальна похмурість довкола.