Зворотний бік темряви
Шрифт:
8. Один із…
– Тепер про тебе, Остапку. Це сталося тоді, коли цей світ уже був приреченим. Бо з нього люди назавжди забрали надію, любов. Вони втратили й віру, замінивши її глупою, безглуздою філософією сірості. Ох, багато чого вони замінили тим, що нам видається зухвальством, ненормальним, тим, що шкодить природному плину життя. Ми пробували достукатися бодай до найменшого в цьому світі. Марно. Земля, закована в панцир, вітри, підкорені людиною. Лампочка замість сонця. Та рано чи пізно навіть найміцнішу дамбу прориває, бранка земля і небо в рабстві не змогли довго терпіти наруги над собою, над власним духом. Усе у нашому Всесвіті має дух, Остапе. Усе.
Лампочка вгорі перегоріла, штучне світило було
Мені було гірко. Звинувачувала і себе, і всіх безсмертних, що вчасно не втрутилися, не допомогли, не догледіли, коли людство в певний момент звернуло не туди. Зненацька мої болючі переживання та думки порушило чиєсь втручання. Хтось наближався до того місця, де я стояла. Знала, що то не смертний, відчувала це. Роззирнулася. Берегом моря йшов чоловік. Відразу його впізнала. Він колись належав до нашого табору світлих безсмертних. Та одного разу він залишив Світлий світ назавжди. Ні, не зрадив. Переродився. Коли стовідсотково починаєш вірити в інші ідеали, то перероджуєшся, і попередня твоя клятва стає недійсною. Тому зрадництвом чи відступництвом у нас це не називається. Ні, він не став темним. Він став сірим. Насправді темні майже ніколи не стають сірими, а от світлі… Безконечне бажання вдосконалювати світ інколи заводить на манівці, які не є світлими, але не є й темними.
Пригадую його слова на засіданні Раті Голів світів перед тим, як він пішов:
– Рівновага насправді існує. Тільки вона запорука миру в світах. Творець та його творіння лишень її й потребують. Сірість – це і є рівновага, тобто золота середина. У ній кожна жива душа – чи смертна, чи безсмертна – справжній вершитель, досконалий та повноцінний. І всі її дії виправдані, і всі її діяння на благо творця. А оскільки людина також творець, то, що б вона не сотворила, це її вибір. Ті, хто піддається на змовини з темними, заблудлі вівці, потребують переродження, а ті, що йдуть на змовини зі світлими, просто мають бути знищені, бо вони заважають справжньому рухатися вперед. Коли забагато світла – людина сліпне, коли немає його зовсім, довкола темрява – вона також сліпне, бо очі їй тоді не потрібні. Тож хто має слушність, панове безсмертні? Тільки сірі, тільки вони. Великі зодчі майбутнього. То філософія сірості, Остапе. Постулати їхнього буття. Той чоловік пішов від нас, і ми дуже швидко про нього забули. Бо забагато роботи в кожного безсмертного, щоб перейматися ще й долею того, хто вважає себе ліпшим від творця. І ось несподівано той чоловік знаходить мене у приреченому світі. Сірому світі. Так, так. Це сіра філософія перетворила твій світ на оце…
Птаха махнула рукою в бік повалених хмарочосів.
– Того чоловіка, що знайшов мене у майже мертвому світі, колись звали Шепіт. Чому звали? Бо тепер його ніяк не звуть. Сірі не мають імен, вони зрікаються їх, як легко наяда скидає з себе шкіру, стаючи метеликом. Бо мати ім’я, в їхньому розумінні, означає стати вразливим. Тому вони позбавляються власних імен, стаючи безіменними навчителями, проповідниками. І це дає їм можливість безслідно захоплювати душі та думки слабких смертних та й безсмертних, що мають в серці сумнів. А сумніватися для людини і смертної, і безсмертної – звичайна річ. Усі, хоча б інколи, та все ж сумніваються. Сірі безсмертні – це ловці душ. Вони наче грибок, що знищує стіни та стелі, роз’їдає світи. Дай тільки слабинку, дозволь увійти в тебе, і він виїсть не тільки стіни будівлі. Ті спори вдеруться всередину душі й отруять тебе.
Сірий чоловік підійшов до мене досить близько і… Це для мене стало просто несподівано-жахливим: він мовчки впав переді мною на коліна і заплакав. Я вперше бачила, щоб сірі плакали. Вони зазвичай дуже легко зрікаються захоплених світів, якщо відчувають для себе небезпеку, вони не вірять ані в любов, ані в ненависть, ані в інші почуття. Бо вони як паразити, як омела на дереві. Висмоктують життєдайну силу, а потім мандрують далі. А дерево? Дерево гине. Ось так. І раптом – на колінах переді мною сірий безсмертний, який звідкись «дістав» почуття, бо плаче, і який прийшов до мене по допомогу. І він просив не прощення, Остапе, бо хто я така, щоб прощати, і він не розкаювався у вчиненому. Ні, він каявся в іншому. Каявся в тому, що покохав. Покохав просту смертну жінку з цього світу. І вона його кохає теж. Ні-ні, він не просить за жінку, бо знає, що то безглуздо. Ніхто рятувати її не стане, і він не рятуватиме, бо ані чужі, ані свої не зрозуміють. А коли знайдуть, то вб’ють обох. І то правда. Сірі зрадників знищують. Він просив врятувати маленького хлопчика, сина коханої жінки. Запевняв мене, що то тільки її син. Але… Він, напевне, забув, що я легко розпізнаю – брехня то чи правда. Я мовчки слухала. Не вдавала, звісно, що вірю в його небатьківство, просто слухала.
Птаха вмовкла. Пильно подивилася на Остапа. Хлопець знав, що вона скаже далі. Випередив жінку на мить:
– Той хлопчик – це я?
– Той хлопчик – це ти, – луною повторила Птаха. – Сірий просив врятувати тебе. Він знав про рішення на Раті Голів світів. Як і знав про те, що мені доручено це зробити.
– А якби попросив хтось інший, то ви б обрали не мене? – Дивився в очі.
– Не знаю. Можливо, що й так. Тепер про це ми не довідаємося. Однак я нічого не обіцяла твоєму батькові, просто сказала, що перевірю. Тобто якщо дитина нам підійде, то врятую її.
– Перевірю? – Остап не розумів. Трохи ображено питав: – Як це, пані Птахо? Тобто чи я червиве чи ціле яблуко?
– Майже так, – говорила, як завжди, без кокетства та загравань. – Я перевірила. Хоча я не Оракул, та все ж інколи мені вдається зобачити тіні та світло від майбутнього. Світло падало на ваш будинок, і я зрозуміла: то знак Долі.
– А той сірий, тобто Шепіт, що? – Остап запитував обережно, зважуючи кожне слово.
– Та нічого. Хоча я його й запитала про тебе, хотіла дуже, щоб він зізнався. Та він продовжував гру. Переконував палко і, здається, більше себе, аніж мене, що він хотів би мати такого сина, але – на жаль.
– Пані Птахо, а мама? Моя мама.
– Гарна, розумна, закохана до нестями в твого батька. Вона в тому світі була якщо не першою, то вже точно не другою особою і багато що вирішувала одноосібно тут, але… Вона настільки сильно кохала сірого безсмертного, що не зважала на застереження світлих і попередження темних. Вона навіть тоді, коли світ гинув і небо пролилося вогнем, усе ще не вірила в крах і кінець. Так і померла з усміхом на устах – бо її коханий не зміг би їй збрехати.
– То кохання це зло? – болісно та щемко аж до сліз запитував Птаху Остап.
Дивилася на нього зараз, як у дзеркало. І вона в Біловодді себе про це запитувала. Якби ж то існувала однозначна відповідь!
– Ні, кохання – це не зло. – Обізвалася якнайспокійніше, стараючись не виказувати власний біль. – Це почування, і ми самі робимо його добром, благом, катом, рабом, цілителем, світлом, темрявою, блискавкою і навіть злом. Усе залежить від двох, які утворили власний Всесвіт з мільйонами зір у ньому. Кохання, Остапку, це не зло.