Зворотний бік темряви
Шрифт:
– Тут буває ніч? – навіть не запитував. Скоріше чекав спростування.
– Ні, – тихо відповіла Птаха. – Як і дня, навіть час тут зашерх. Ус е застигло, і все тут мертве.
– Мертве. Але ж… Ви щойно сказали, що немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…
– Молодець. Ти уважний учень, – похвалила хлопця Птаха і додала: – Якщо все тут і спить, то мертвим сном.
– Як же це так, Птахо, і чому? – не втримався і закричав Остап. І від того, що нічого не відчуває, і від розуміння, що зруйнували цей світ його земляки.
– Чому? А тому, що не можна вбивати. Найголовніша та найважливіша аксіома всіх світів, вимірів,
Птаха опустилася на одне коліно. Набрала в жменю пилу й підкинула його вгору. І той кволо, зовсім нерадісно почав опускатися назад.
– Пил замість води… Я привела тебе до місця, де колись шумів океан. Як давно це було. Із води вибралося на сушу життя. Із маленької мушлі все почалося. Почався світ Сонячної Мушлі. Так красиво колись називали цей світ.
– Але ж, як це, пані Птахо? Чому? Ох, чому ви не втрутилися?
Почуте знання боліло, пекло. Остап зараз дорікав усім безсмертним – це вони допустили, не вберегли. Для чого тоді здалося те безсмертя, якщо воно не допомагає?
– Давай все за порядком. Ти добре роздивився все тут і що відчув?
– О Свароже, що тут роздивлятися і що відчувати? – роздратовано відповідав хлопець. – Тут усе мертве, і я нічого не відчуваю, тільки прикрість, біль та нерозуміння.
– Так-так! Ти кажеш – Свароже! Але його тут немає, Остапе. Боги давно покинули це місце. Інколи сюди заносить заблудлих чи самітників. Мені сумно та прикро, що ти нічого тут не відчуваєш. Я хотіла вірити й сподівалася, що цей світ не просто кавалок мертвої каменюки, щедро засипаної пилом. Хотілося, щоб цей світ просто міцно спав. Бо «немає у світі насправді нічого мертвого – воно або щойно заснуло, або спить, або ще не прокинулося…»
Птаха важко зітхнула. Узяла Остапа за руку і повела за собою. Вони вийшли з того місця, де колись шумів океан, та попрямували в бік мертвого міста. Йшли мертвою алеєю, Остап так для себе вирішив чомусь, що то алея. З двох боків стояли притрушені шаром пилу напівзруйновані фігури, які нагадували контурами людей. Час невблаганно доруйновував їх. Мертві скульптури були німим нагадуванням про тих, хто сам себе знищив, і не лишень себе, а й світ, який існував ще до людей.
Увійшли в місто. Схоже, колись то була околиця. Вуличка з одноповерхівок. А за нею відкривалася жахлива картина – безліч понівечених, знищених, розтрощених хмарочосів. Усе це вкривала сіра смага. Перед одним із одноповерхових будинків мандрівники зупинилися. Його дахівка була не просто побита. То виглядало так, наче хтось надкусив її шматок, мов пиріг, разом із частиною будинку. Недобре передчуття прокинулося всередині юнака:
– Це мій дім. – Він не запитував. Він стверджував. На подвір’ї знайшлася стара гойдалка, вчеплена до гілки дерева. Вона якимсь дивом уціліла. Остап підбіг до цього видива. Провів рукою по стовбуру дерева. Невже справжнє, мертве, але справжнє? Воно було…
– Пластик, – сказала Птаха. – Відколи світ Сонячної мушлі перетворився на світ Замерзлого Сонця, тут усе несправжнє. Трава, квіти, метелики, хмари в небі – все ілюзорне.
Остап з огидою відсахнувся від стовбура могутнього пластикового гіганта. Тоді всівся на вцілілу гойдалку, цього дерева, в голові просто на шаленій швидкості калейдоскопом промчалися документальні кавалки з життя цього світу. Його ледь не розірвало від розуміння того, що людство в цьому світі просто було приречене на знищення. Картинки замінювали одна одну. Люди, котрі вважали себе творцями, забули того, хто їх породив, і захотіли знищити того, хто дав їм життя. Люди, котрі сплюндрували інші прояви життя у своєму світі, вважаючи лишень себе справжніми повноцінними творцями. І земля, і небо просто в один день відмовилися їм служити. Небо розчахнулося і впало на голову самозакоханих творців вогняним дощем, а потім вогонь став водою. І ті, хто не згорів, утопився. Але вода – це життя, і, щоб забрати у того світу останню надію на «почати знову», земля відкрила свої криниці і забрала воду, замкнувши навіки в собі всю силу та міць, замкнувши життя. Остап бачив, як приходили світлі безсмертні, дуже сильні безсмертні і просили землю відкритися – замовлянням, обіцянками, магією. Віра світлих давала їм на це право: бо кожен має отримати ще один шанс, шанс почати знову, з чистого аркуша. Але мати-зем-ля мала в собі такий страх, що не відгукувалася, німувала. Наче впала в летаргійний сон чи померла разом із людьми. І всі намагання Мокоші чи Лелі запустити колесо буття закінчувалися поразкою. Приходили сюди і темні. Остап бачив і чув їх. Але й вони терпіли фіаско…
– Остапку, ти все бачиш? – Птаха розуміла, що з ним.
– Не треба нічого оповідати, пані Птахо, вже не треба, я про все дізнався. Так, я відчув та побачив, бо це таки мій світ і я останній живий з нього. І, хоч мені важко і говорити, і думати від того, що я побачив, не можу втриматися та не запитати, бо, напевне, і для цього також я тут. Чому я? Чому врятували лишень мене? Чому?
Птаха наблизилася до Остапа, всілася навпроти на якомусь камені, можливо, той колись слугував за стіл чи крісло, і почала говорити:
– Це сталося тоді, коли світ Замерзлого Сонця вмирав, доживаючи лічені дні. Ми знали, що це може відбутися будь-якої миті, і навіть темні та сірі махнули на нього рукою, вважаючи його приреченим. Рать Голів нашого світу довго вагалася: рятувати в ньому людей чи ні. Настільки знівельованими, пропащими здавалися дух та душі смертних. Переселити їх у інший світ – чи є надія, що вони і його не перетворять на пустелю? Та все ж надія завжди має залишатися… Запросили на Рать Голів Оракула. Ти ж знаєш, він уміє відчувати та бачити те, що й творець. Оракул сказав однозначно, що не варто нікого з цього світу рятувати. Бо той світ сам вибрав свою дорогу, і він мов ракова пухлина на тілі, якщо повністю її не вирізати, то перекинеться на інші світи та зжере їх…
Птаха вмовкла. Остап відняв голову від долонь. Він уже не плакав, він уважно слухав:
– Тобто я – це ракова пухлина? Чому ж тоді світлі дозволили мене врятувати?
– Ну, Остапе, це сказав Оракул. Він так почув те, що начебто говорив наш творець. Я ж почула геть інше. Дивна містерія, мушу сказати. Моє слово проти його на Раті Голів. Вгадай тепер, хто кого переговорив та переконав?
– Якщо я тут, то, очевидно… Але ж він Оракул. А ви…
– А я жінка! Ох, Остапе. Оракул після цього рідко до нас навідується. Та й ми не дуже від того страждаємо. Просто справжня жінка завжди може переконати чоловіка в своїй правоті, якщо дуже цього захоче. Запам’ятай собі на майбутнє, знадобиться і для буднів так само. Тож чоловіків із Раті я переконала, жінок також, бо кожна з них мати. І Оракула майже переконала, ага!
– Оракула? Як це?
– Ну, в тому що він не має слушності, бо згідно Книги Білобога, сина творця, смерть – це завжди початок, але знищення – це завжди удар по рівновазі. Ти наша рівновага, Остапку.
– Але ж я смертний, пані Птахо! Простий смертний, і, напевне, в тисячний раз запитую зараз і вас, і себе: «Чому я?» Даруйте, але то ви навчили мене не вірити у випадковості.
– І ти маєш слушність, синку: не вір у випадковості.