Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
— Чекай, я завтра — обіцяю — почну нове життя, я вже завтра, чуєш, вже завтра у мене все буде, я ж талант, ман, згадай, як ми колись сиділи у мене. Га? Згадав? Усі сиділи, і ти сидів, жив у мене, ти бухав у мене і спав на моїх матрацах, ти слухав разом з нами нашу музику, ти також травився цим дешевим бухлом, ти пам'ятаєш, як ми колись нажерлись, і ти показував ногою патисон, га? Це ж ти у мене так, у мене, чувак…
Вій підстрибнув, життя знову довгою медичною голкою вжалило його у сраку, його мозок потроху, не кваплячись, аби не розгубити усі шестерні та підшипники, почав набирати обертів, почав думати, намотуючи мідний дріт мислення на котушки свідомості. Віталя заметушився, почав стріляти аргументами, очі стали колючими, як морські їжаки, мікросхеми заіскрили, а серце — це я відчув на відстані трьох метрів — закалатало з такою силою, що, здавалося, от-от розірве
Потім це серце через усі свої клапани та камери почне харкати в мене згустками запеченої крові й густим чорним нікотином, почне хрипіти та задихатися…
— Все, Віталя, нічого не кажи, а просто бери і забирайся. Можеш це зробити завтра, і не потрібно мені нагадувати про те, що ми робили разом. Це різні речі.
— Не різні! — плювався Вій. — Не різні! Ми ж друзі!
— Так, Віталя, ми друзі, але зіграти на цьому в тебе не вийде.
Все одно програєш, подумав я.
Не програю, подумав Віталя, а якщо і програю, то, значить, так і буде, піду… кудись…
Наступного ранку я зачинив за ним двері. Серед усіх його речей він забрав лише дорожню сумку з необхідним, залишивши мені якісь каструлі, магнітні записи з драм'н'басом та репом, чорні полатані підштаники, блокноти з пилюкою, що в'їлася в аркуші, та потріпані кольорові зошити, списані віршами…
Перед тим як зачинити за собою двері, він якось зосереджено глянув мені поміж очей і запитав:
— Ми ж іще друзі?
— Друзі, - відповів я.
«Здається», — наздогнала відповідь думка…
Після того як я вигнав Віталіка, моє життя наповнилося незрозумілим смутком. Я ніяк не міг второпати, що ж мене так пресує. За вікном цвірінькали горобці, вітерець розгрібав сірі хмари, з'являлося сонечко, і все мало стати на своє місце. Я щодня приходив з роботи і одразу лягав спати, робити ще щось — не було сили. Перед тим як заснути, я довго (хоча, можливо, це мені лише здавалося) розмірковував над тими речами, які колись у мене були, я згадував події, що розгорталися навколо мене рік-два тому, як ми всі, забиваючи болт на споглядання в майбутнє, ніжилися на матрацах і просирали життя. Все змінилося, кожному довелося йти своїм власним шляхом, пробиратися через власні терени, можливо, хтось обрав сміливий шлях і застряг в чагарниках дорослішання на довше, хтось обрав більш легку путь і зараз вже семимильними кроками наближається до фінішної прямої своїх мрій. Я займався літературою, принаймні я так думав, що нею займаюся. Фріл набрав обертів і став чимось типу зірки, читав з одним своїм корешом реп і навіть заробляв на цьому якісь бабки. Толян захворів якоюсь смертельною хворобою, щось із нервами чи нервовою системою, я вже точно не скажу. Віталя… Віталя подався у мандри, і ми знову загубили його кінці та кінцівки. Я вже потім зрозумів, що Вій, у принципі, має на життя свої погляди. Ми змушували його підкоритися загальним правилам суспільного існування, ми хотіли соціалізувати його з головою, однак тільки він з усіх нас в труні бачив раціональний спосіб життя, і Маркс, напевно, був би його найлютішим ворогом, хоча, скорші, Віталя був би ворогом Марксу… Я любив жити поступово, до певної міри розплановано, я був людиною речей, і ці речі поглинали мене, я був одним з тих, кому дорогі його книжки, побутові речі, календарі за минулі роки, візитки давно померлих людей, зручне, гармонійно влаштоване життя, інша річ, що у мене не було такого життя, однак я щосили прагнув його. Мене діставав найменший клопіт, навіть невеличкий срач у квартирі змушував мене замислитися: а чи правильно я живу, чи все нормально з моєю психікою? На думку Вія, я, мабуть, був йобаним матеріалістом, який живе речами і який вдихає аромати спокою, а він, напевно, шукав себе в артеріях вуличного життя, а потрапляючи в рамки влаштованого не ним існування, тупів і перетворювався на овоч. Віталя живе усупереч суспільству і суспільним нормам, і я, а тим більше хтось інший, не маю права втручатися в його життя. Живи, Віталя, насолоджуйся, приймай свої принципові рішення, давай, теплотраса чекає на тебе, але пам'ятай про смерть. Да, ман, відповів би мені Віталя, пам'ятаю, однак знаєш, якщо скажуть мені
Так і знаю…
Познайомився Віталя з Мар'яною у Броварах. Його запросили тамадою на одне весілля, і він, замість того щоб нормально провести те весілля, подався до одного місцевого клубу, де грала всяка психоделічна муть. Молодь, накачавши себе наркотою, прогнивала зсередини, не усвідомлюючи того. Десь там, у блискавках стробоскопу та лазерних променях, Віталя побачив одну дівчину, бліду, як і інші, прогнилу зсередини від екстезі та СНІДу. Вона одразу розкрила Віталіку свої погляди на життя, сказала, що сприймає любов лише з лібідозним началом, і через десять хвилин знайомства віддалася йому в зариганій параші. Віталя був вражений таким перебігом та швидким розвитком подій, а тому миттєво закохався в дівчину. Було їй сімнадцять, і звали її Мар'яна. Мар'яна, як і решта відвідувачів клубу, була вгашена всмерть і мріяла, щоб життя протікало з високим артеріальним тиском та великим вмістом наркотиків у крові. їхні погляди на життя були вкрай близькі, та це, в принципі, і не дивно, адже життя коротке, життя довге, життя це життя, тому що це життя, і ми з тобою, Мар'яна, такі класні, такі цвітні і справжні, ми не бутафорія суспільства, нас не поглинає соціум та інша муть, ну, ти розумієш, то ж давай жити разом, тільки попереджую тебе, я придурошний.
— Так, — сказала Мар'яна, — ти справді придурок і, здається, схожий на жабу.
Вони поселилися у Броварах, у квартирі батьків. Батьки тимчасово мешкали в Москві. Мар'яна постійно псувала Віталіку нерви, кричала, що дай мені ширнутися тут, інакше я піду ширятися на вулицю, Віталя був не проти, і все складалося для нього якнайкраще, адже Мар'яна така сама, вона повністю некерована, не підпорядкована, не розбита на полички та комірки, в яких кишать таргани з притупленим нюхом, однак об'єктивні причини спільного життя були, як то кажуть, наліцо. Віталіку ніхто не виїдав мозок, аби той ішов і робив що-небудь, Мар'яні також ніхто нічого не казав, вона малювала яскраві кислотні картинки і сподівалася, що існування таким чином позитивно впливатиме на їхні з Віталіком стосунки, а побут не поглине буття.
Однак через два місяці приїхали батьки, глянули на Віталіка і сказали, що коли цей дебіл не звільнить приміщення, то буде йому несолодко і летітиме він фанерою над гніздом зозулі.
— Ага, — додали батьки, — як фанера. Ф'ють, і нема!
Мар'яна пішла на принцип і пішла з дому, захопивши попередньо двісті доларів, які належали мамі. На ті гроші вони купили наркотиків і прожили ще місяць під мостом Патона.
У Вія вистачило розуму подумати головою, і він вирішив вернутися до Черкас. Два роки Віталя не з'являвся вдома і не бачив мами, і от завалює він в квартиру разом з Мар'яною, розмальованою припудреною кислотницею.
— Мамо, це хто, фея? — запитала Вєра, п'ятирічна Віталікова сестра.
— Це проститутка, — сказала мама і відвернулася від сина та його, так би мовити, нареченої.
Віталік, набравшись хоробрості, заявив про своє право жити в цій квартирі, адже прописка така річ, яка говорить сама за себе, так що давай, мамо, виділяй для мене кімнату, і я там житиму.
Мама похитала головою, і сказала: якщо Віталік хоче жити в цій хаті, нехай звільняє кімнату для роздягання від мотлоху, робить там ремонт і живе.
Віталік очистив кімнату від мотлоху, однак обійшовся без ремонту.
— Нам не звикати, — сказав він, і так вони почали жити.
Вій працював у нічних клубах, губив мобільні телефони, харчувався «мівіною» та шоколадними батончиками. Мар'яна сиділа вдома, малювала картинки, ліпила з пластиліну різних звірів та помирала з нудьги.
— Я хочу два куби кітаміну! — кричала вона. — Вій, суко, якщо ти не даси мені кітаміну, я піду від тебе.
Віталіку нічого не залишалося, як шукати для неї кітамін, а знайшовши його, довго заспокоювати Мар'яну, що це їй все ввижається і не потрібно так переживати.
Дядьсірьога недвозначно поглядав на Мар'яну, від чого одного разу дістав в обличчя від Віталіка і від мами. Діставши, він образився і найнявся дальнобійником, зваливши за бугор. Підчепивши якусь гидоту від Аліни, проститутки з варикозними ногами, загнив десь під Козятином і не збирався вертатися до жінки. Жінка приїхала до Козятина, витягла його з пригону, відправила в КВД, де плюгавий доктор знайшов у нього трипер на останній стадії. Дядьсірьогє ампутували органи зовнішньої секреції, і він став посміховиськом для всієї сім'ї. Навіть Вєра тикала у батька пальцем і кричала: