Анатомічний атлас. Важко бути жабою

Чех Артем

— Тобі легше, ман, — каже він.

— Мені? Чому?

— Ти сильно любиш одну людину, і це тебе в багатьох випадках рятує.

— Яку людину? — не розумію я, але здогадуюся, що якогось Ісуса або Будду, але ж я не так вже і люблю того Ісуса, а тим більше Будду, я взагалі мало кого люблю…

— Яку людину, Віталя? — питаю ще раз.

— Артема Чеха, — каже Вій, — Артема Чеха…

— А тобі що заважає любити Артема Чеха?

— Мені не його треба любити, а Віталіка цього. Кінченого…

З цими словами він ненароком ламає свою-мою цигарку, однак наглості йому не бракує, аби потягнутися до мого «Вінстона» ще раз. З тим самим виразом обличчя він досі стоїть перед моїми очима, я досі бачу, як він бере цигарку, як своїми великими губами засмоктує в себе сивий дим, як видихає його, як важко і стомлено закидає назад голову, від чого його тонка і довга шия розправляє свої зморшки, в яких набилося достатньо бруду, аби життя не здавалося таким цукровим та вилизаним…

7

Воно

таким і не здається, а чому ж йому, цьому життю, здаватися цукровим, а тим паче вилизаним, коли на Віталіка звалилася така купа проблем, брудних проблем. Звичайно, він, Віталік, не звик жити так, як він нещодавно почав, але і нормальним життям це не назвеш… Замутивши кооперацію з Сережою Савкою, Віталік зняв дуже маленьку квартирку десь на Дорогожичах, чи навіть на Куренівці. Савка поновив навчання і вирішив не жити більше в гуртожитку, тим більше що одного разу його там побили, причому побили добряче, а отже відбили всю охоту до такого життя. Вій Шрама не чіпав, а тому останній був цілком вдоволений існуванням такого типа, як Віталя, поруч. Квартири на той час були не дорогі, я маю на увазі, оренда їхня була досить доступна, здається, сто п'ятдесят доларів вони платили. Добиратися до них було вкрай важко, створювалося враження, що живуть вони в Південному Бронксі середини вісімдесятих. Час від часу долинали розпачливі звуки міліцейських сирен, поруч з їхнім будинком стояла напівзруйнована, добряче обгоріла общага, кварталом, де вони жили, постійно бродили дивні, втім неагресивні типи, іноді траплялися агресивні, тоді ми витягали з наплічників наші обрізані гвинтівки і починали відстрілюватися, іноді когось з нас могли поранити: у голову або в серце. Тоді ми перебинтовувались і йшли далі, до найближчого ларька, в якому купували заражені сальмонелою консерви, запліснявілі крупи, мокрий цукор, відсирілі цигарки та запасні набої, серед яких, курва, половина були браковані, однак іншого виходу не було, і тому на два постріли — одна куля, яка, можливо, і не потрапляла в ціль, проте лякала добряче. Я кажу «ми», тому що я іноді заходив до Віталіка і Сережі. Вони жили більш ніж скромно. Спали на ліжку і на підлозі по черзі. Ще було місце для кухонної плитки. Сама кухня була відсутня, але це не лякало пацанів, вони, навпаки, раділи таким екстремальним умовам проживання, мовляв, пацан, — це так вони до мене, — бачиш, ми теж на щось здатні, ми будемо загартовані голодом і холодом, сірістю шпалер і сирістю килима, у нас з динаміків постійно валить французький репняк, ми випалюємо по три пачки цигарок вдень і по чотири вночі, ми ходимо дрочити до туалету, так що ти туди не ходи, бо там зараз хтось із нас займається цим ділом, ти ж бачив плакат напівроздягненої Кармен Електри?

— Ні, - кажу, — не бачив ще.

Намагаюся зазирнути до туалету, але там зачинено. І не дивно, продовжують вони, там зараз хтось із нас, у тому туалеті, розумієш, ми тут живемо, іноді пиздимо наріків, що валяються на сходовому майданчику, вони там все обблюють, а один, курва, якось кров'ю насрав. Побачили б — взагалі вбили, у нас є два обрєза і один пизджений макар, так що ми не здохнемо, нє баісь за нас.

— За вас, — кажу, — я, можливо, і не боюся, розумієте, я боюся за Віталіка. Ти, Шрам, мені до одного місця, я в отвєтє за Вія, я його приручив, я його і вб'ю, тьху, я його і… коротше, сам зрозумів, ми з ним тіпа друзі.

— Нє, - каже Шрам, — ти не правий, ми друзі, розумієш? А ти типу збоку притесався і не знати чого хочеш…

— Я знаю, чого я хочу. Але і вирішувати, кому Віталя більший друг, не збираюся, тим більше не такий вже цей Віталя і хороший, щоб ділити його.

В цей час Вій вилазить з туалету і, застібаючи ширінку, говорить:

— Ну і сіськи у цієї Електри!

Я вдягаю пальто і звалюю з їхньої квартири.

8

Вій почав працювати в піцерії, там йому платили сто доларів, чайові, щоправда, не були передбачені, тому йому доводилось іноді їздити до рідного міста підробляти у клубах.

Піцерія розташовувалася на Павловській, її щойно відкрили, а тому клієнтів майже не було, це, звичайно, дещо поліпшувало умови праці, адже графік нормований, ставка, так чого, питається, напружуватися, викладатися?

Іноді я заходив до Віталіка на роботу, замовляв найдешевше, а найдешевшим було какао, і сидів по дві години, спілкуючись з ним про вічне. Звичайно, предмет наших розмов вічним не назвеш, однак ми були близькі до того, і відчуття близькості з вічним деякою мірою покращувало нашу самооцінку. Потім до тієї піцерії почав заглядати Шрам, і його невдовзі також взяли на роботу. Його головна робота полягала у митті підлоги, а тому він трохи заздрив Вію, який був офіціантом.

Щовечора ми з Віталіком зустрічалися біля його роботи, або я його дочікувався безпосередньо в піцерії, і ми йшли блукати містом. Ми гуляли, заходили до торговельних та розважальних центрів, панкували, їли хот-доги, інколи покурювали травичку, зустрічалися з його подругою Юлею, невисокою, проте амбіціозною стриптизеркою. Юля зазвичай годувала нас у невибагливому кафе, ми їй за це дякували і навзаєм годували нашими смішними байками про життя-буття, і вона коли-не-коли дозволяла нам розділити з нею ліжко. Віталя постійно позичав у неї гроші і, звичайно, не віддавав… Інколи до нас приїздили Толік з Андрюхою, вони привозили з собою концентрований запах нашого міста і враження від безтурботного життя, ми мріяли про те, як відкриємо свій власний мистецький

часопис, де друкуватимемо лише бідних і алкоголіків, розмістимо на сторінках порнографічні картинки, расистські та анархічні заклики і маніфести. Потім пацани від'їздили, а ми стояли на пероні, біля поїзда, або на автобусній зупинці і хапалися за останні знайомі запахи, які перемішувалися з сотнею інших, і це запашне місиво викликало у нас ностальгію, що породжувала різного роду стреси, які ми приглушали конячою дозою пива…

Для Вія життя потроху набрало сенсу, він, можливо, і не до кінця, але принаймні намагався і все ж таки розправив свої худенькі крила й одразу заходився організовувати якийсь фестиваль, зустрічався з Согомоновим, місцевим хрещеним батьком хіп-хоп культури, викладав йому план дій, однак той лише крутив своєю неосяжною шиєю і пригощав нас «Парламентом». Потім ми змовницьки перезиркувалися, врешті забивали болт на Согомонова і йшли в сутінь міста, розрізаючи своїми тілами туман, неначе святковий пиріг.

Ми заходили на спортивні майданчики шкіл і розпивали там дешеве вино, ми піднімались на дахи житлових висоток і плювали донизу, відраховуючи секунди польоту плювків, немовбито відраховували свої дні, наче жити залишилося два, максимум три тижні, і ми не шкодували за таким коротким життям, воно здавалося нам безкінечним, ці три тижні були для нас століттями, і ми були згодні прожити ці дні неначе століття. Все непогано складалося, ми були закохані і п'яні, місто відкрило для нас усі двері, всі потаємні схованки свого щастя, однак ми не знали, що воно, це грьобане щастя, й без того було, але ми його не помічали, коли ж воно щезло — все в цьому житті втратило свою принадність і свій сенс. Навіть той безкінечний кредит на свободу. Ми ж і не думали, що за неї, за цю кляту свободу, згодом доведеться платити, платити тою самою свободою, можливо, цілим життям, якого залишилось так багато і так мало. Ті осінні дні я згадую в такому самому тумані, в якому вони були й тоді. І коли ти маленька дитина, у миті найгострішого відчуття гри і азарту, коли весь світ належить тобі, коли реальність перетворюється на казку, твої батьки обов'язково загонять тебе додому і скажуть тобі, що ти брудний, як свиня, і від тебе тхне підвалом… Такі штуки виникають і в дорослому житті, однак увесь цей, вибачте за пафос, інфернальний облом від перерваної гри ти відчуваєш набагато гостріше і болючіше…

Одного разу прийшов я до Вія в піцерію, а він мене зустрічає такою тирадою:

— Уяви, що ти — Господь Бог, ти найкрутіший чувак планети, а тут наплодилася на цій планеті купа непотребу, купа людей, мільйони, мільярди людей, і ти не в змозі з ними владнати, тому що ти один… Знаєш, чому кажуть, не вимовляй ім'я Бога всує? Та тому, що це як казка про пастуха, який кричав: «Вовк! Вовк!» Іде якась сука вулицею, аж раптом вітерець подув, і вона, така сучка: «О Господи». І ти на неї раз глянув, другий раз глянув, вона знову: «О Господи», ти в третій раз глянув, і тут тобі настільки набридло допомагати їй у дрібницях, що ти береш і хуячиш її блискавкою! На тобі, кричиш ти, сучко! І вона падає і така, о Господи, а ти добиваєш її контрольною блискавкою, і таких мільйони, мільярди, і всі: о Господи, о Господи, тисячі людей щосекунди волають до тебе, кажуть: Господи, Господи — і ти не можеш розірватися, їх мільярди, а ти один, ти думаєш: от ви, суки, воші на нечесаній голові Землі, ви, падли — вони тебе вже задрали, ти їх ненавидиш, бо кожна гнида кричить до тебе: «О Господи», і ти вже не звертаєш на них уваги, а натомість напускаєш цунамі, яке їх поглинає, ти регулюєш народжуваність і не дозволяєш перенаселенню, а тут є ще й такі, що кличуть до сатани. Ах ви ж, суки, кажеш ти, до сатани будете кликати? Я вас, сук нічтожних, породив, воші задрочені, а ви до сатани? А чому вони до нього звертаються? Бо ти не встигаєш їм допомагати, тому вони і змушені шукати порятунку у когось іншого, вони кажуть, сатано, скажи Богу, щоб допоміг, вони лижуть зад сатані, сатана лиже зад Богу, а він, тобто ти, Бог, не встигаєш кожному приставити ангела-охоронця, тому що ангели так швидко не народжуються, над ними треба працювати, їх треба вдосконалювати, розумієш, щоб потім не було ніяких збоїв у твоїй власній, Божій, системі, щоб вони старанно допомагали людям, це ж тобі не чорти, що, як орки, у своїх тихих вирах тисячами народжуються, неначе китайці, ти знаєш, я тобі скажу, що китайці — це чорти, в принципі, так і є, а ще негри, сука, ці кляті негри, які сидять, плюють на свою африканську культуру, живуть за рахунок соціальних допомог і нарікають, мовляв, ці кляті працьовиті фермери з Техасу такі расисти, а як тут не бути расистом, коли кляті нігери заполонили всю Америку, а щодо арабів, то тут вже сам Бог, тобто ти, суддя, сам все бачиш. Заїдеш до тихого провінційного містечка десь у Франції, колись там у кав'ярнях виспівувала Едіт Піаф, а тепер там самі араби та нігери, розумієш, там лунають їхні мудацькі завивання, неначе ти потрапив до сунітської мечеті. У що ці кляті азіати перетворили нашу Європу? І ти Бог, і кожна тварь до тебе звертається, каже, що труба, Боже, все горить, допоможи, а ти їх хуяк блискавкою, хуяк цунамі, всю скотину градом побив, помідори. І правильно, тому що ти не встигаєш. А одного разу, я в цьому не сумніваюся, візьмеш і заб'єш на них болт, свій великий божественний болт, і тоді ця планета просто лусне від перенаселення, ці воші нап'ються крові з надер кори головного мозку, все вип'ють і перестріляють одне одного! І тоді ти вже не будеш робити таких фатальних помилок, не створюватимеш ще одну таку обітовану планету, а просто відпочиватимеш у своїй кімнатці під назвою вічність, впадеш на ліжко під балдахіном і заснеш мертвецьким сном! І правильно зробиш!