Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
Прийшов темний архангел до Люцефера і каже йому:
— Не погодився старий дід Ієгуда. Каже, що не хоче в Гейіномі зогнивать. Ніякі вмовляння не допомагають.
— Ясно, — каже Люцифер, — тоді я сам піду до нього і з усім сам розберуся.
Прийшов, значить, Володар Темряви до Ієгуди і каже йому:
— Ти що, дєд, баран? Я тобі такі багатства пропоную, що ти просто обісрешся від блиску того золота і дорогоцінного каміння. Давай, дєд, погоджуйся. Я тебе потім пристрою. Будеш у мене з грудастими фемінами на
— Та ні, - відповів йому дід Ієгуда. — Якось це не по-правовірному.
— Та чо' ти ламаєшся, дєд, тобі ж живі гроші пропонують.
Не стерпів Ієгуда, та як закричить на Люцифера:
— Та пішов ти на хуй! Я ж сказав тобі, що не треба мені цього всього. Мені й так нормально. Он льоху свою заб'ю і влаштую собі свято. Так що йди ти, Люцику, туди, звідки прийшов.
Зрозумів Володар Темряви, що нічого у нього не вийде, і подався до своїх володінь.
А через п'ять років дід Ієгуда, як і передрікав, переставився.
Викликав його Бог і каже йому:
— Ти, многогрішний Ієгудо, до садів Едему закортіло?
— Мугу, — хитає головою Ієгуда, заламуючи руки.
— Дик, — каже Бог, — не буде тобі Раю. Я тебе і на гарматний постріл до райських воріт не підпущу. Місце твоє в Гейіномі, шариш?
— Нічого не розумію, — знітився Ієгуда, — чого ж це ти мене не підпустиш? Я оно Люциферу відмовив, аби до твого царства потрапити…
— Що, друже, — грізно глянув на нього Господь, — хотів стражданнями купити вічну гармонію? Не вийде. Малі твої муки. Ти скотолозтвом займався, перелюбством, ти свинину жер, щосуботи працював, та й твоя відмова була нещирою. Не буде тобі прощення. І дарма ти не погодився вступити з Люцифером у згоду. Він би тобі приніс щастя.
— Прости мене, Господи.
— Та я на тебе і не ображався. Просто, знаєш, закон є закон. Пошкварчиш вічність-другу в пеклі, грішна душенько, можливо, й наберешся розуму…
Коли Ієгуду спровадили до пекла, сів Бог на ослін та й задумався. Ох, думав він, не люблю я, коли душею кривлять та не знати чого хочуть. Неприємно це все. Неприємно…
– І що з ним робити?
— Не знаю, — відповів Толік. — Викликай «швидку».
— Не пізно?
— А що робити. Телефонуй давай.
Я викликав «швидку».
Ми сиділи майже в суцільній темряві, лише час від часу автомобільні фари відбивалися від стелі і пробігали нашими обличчями. Віталікове тіло лежало на холодному лінолеумі, і ми не знали, що з ним робити. Не з лінолеумом, звичайно. Здавалося, що він подеколи схлипує, і від цього нас кидало в короткотривалу гарячку.
— Толян, мені здається, що вони ніколи не приїдуть…
— Приїдуть, — сказав Толян,
— Грузіть його, — наказав ревматичного вигляду санітар. — Здається, у пацана проблеми.
Вія понесли до «швидкої». Несимпатична медсестра з білими товстими ногами намагалася віднайти в темному просторі кисневу подушку, однак які подушки, подумала медсестра, які можуть бути подушки в цій країні, добре, що хоч бензин є, а то б кіньми добиралися.
— З ним буде все гаразд? — перелякано запитав я.
— Не знаю, чи гаразд, але буде, — просторово відповів санітар. — Уже третій за ніч.
Дверцята «швидкої» зачинилися, і «рафік», не вмикаючи сирени, аби не пробудити сплячих бездомних псів, рушив у напрямку лікарні.
— Толян, ти щось зрозумів?
— Нічого я не зрозумів. Чув, що сказали? Здається, у пацана проблеми. Не знаю чому, але я їм вірю.
— Кому «їм»?
— Ну не проблемам же ж! — сердито промовив Толік.
Наступного ранку ми, не маючи ані хвилини сну, тролейбусом дісталися лікарні. Біля реєстратури пахло морфіном та етиловим спиртом.
— Нам потрібен Ромашин, — звернувся Толян до товстої негритянки, яка, не помічаючи нас, фарбувала свої акрилові нігті.
— Нам потрібен Вій, тобто Ромашин. Віталій Ромашин. Його привезли вчора вночі, десь о третій, де нам його можна знайти?
Негритянка повільно відвела погляд від нігтів і невдоволено глянула на нас.
— Я не знаю, де ваш Рюшин! — з викликом проговорила вона.
Через її великі пластмасові сережки я зміг побачити смугастого барбуса суматранського, який звільна плавав у акваріумі, що стояв за її спиною.
— Так! — вже закричала вона. — Я не знаю, де ваш Рюшин!
— Божевільня, — простогнав Толік.
— Божевільня, — простогнав я, побачивши на реєстраційній тумбі табличку з ім'ям, скоріш за все, негритянки. Звали її Дашикі Степанівна.
Одинокий барбус пропливав крізь штучний алюмінієвий грот і дивився на безпорадних нас. Що, пацани, казав барбус, стомилися?
— Стомилися, — сказав я і несподівано для себе побачив, що хтось, а саме Толік, ухопив Дашикі Степанівну за лікарняне кашне і по-кіношному, додаючи до свого голосу рафінованого голлівудського акценту, промовив:
— Слухай, ти, мозамбікська сучко, якщо ти зараз не глянеш у свої грьобані папери і не знайдеш нам Ромашина Віталія, ти повернешся в південні штати до тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року! Ти мене зрозуміла, ти… — Він задумався, підбираючи слова, однак я його випередив:
— Мозамбікська сучко!
— Да, — підтвердив Толік мої слова.
— Я не з Мозамбіку, — образилась Дашикі Степанівна, — я з Ефіопії…
Антураж досяг піку своєї неправдоподібності.