Апостол черні
Шрифт:
— Юліяне, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.
— Ми не потребуємо присягати собі вірности, Доро.
— Ні, Юліяне, це непотрібне між нами.
— Завтра я буду у твого діда і, доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.
«Як воно все це склалося, чи не був це сон? — питала сама себе. — Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня?» Підходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті
«Тиха, як ніч, як море, глибока…».
Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?
З гостей застала ще купця-вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала, аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась, зітхаючи, у свій фотель, за нею появилась Дора.
— Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома? Як його мамі ведеться? Здорова?
— Здорова, і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.
Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.
— О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу щось небуденне.
Дора, наче гріх, що його таїть винуватець перед своїм ближнім, а мусить його виявити, висповідалася перед своєю старою, щирою повірницею.
— Це все гарно, моя кохана, але між тобою і ним не може бути злуки. Ти не знаєш, що тебе жде. Дідо ніколи не дасть на це свого дозволу.
— Я хочу правдиву причину знати, тето. Я молода, я можу з життям і до бою станути. Чи може мене ще щось гіршого стрінути, як те, що я вже пережила?
— Може, це наслідки з сумних днів діда Юліяна Цезаревича, Господь один знає. Проклін сягає в сьоме покоління, кажуть.
— Що за проклін, тето? Я про щось таке в їх родині не чула.
— Тим ліпше для тебе.
— Говоріть ясно, тето, мушу знати.
— Проклін прабабуні твого Юліяна Цезаревича, проклін, що повторявся у всій родині твого діда без огляду на те, чи нищив винних чи невинних. Тебе одну оминув він, коли не рахувати катастрофи з Егоном.
— Хто ж провинився проти тої страшної прабабуні?
— Він сам, Доро, твій дідо.
В хаті стало тихо, годинник на стіні тикав, лампа на столі кидала тінь з-під зеленої умбри , а тета Альбінська оповіла всю ту дивну історію, яку знаємо здебільше із записок батька Максима Цезаревича.
Дора кликнула:
— А моя бабуня, та моя прекрасна, дорога бабуня, взяла малого сироту під свої янгольські крила, щоб його виховати на чесного українського громадянина, а сама мусіла вмерти. О, як сумно! І вам сталася кривда, дорога тето, що ви любили так само Юліяна Цезаревича, як я свого люблю.
—
Дора розсміялася зневажливо, а тета Оля піднесла остережливо палець догори:
— Я гадаю, що це почування ненависти зродила в нього заздрість через те, що твоя бабуня обставала до останньої хвилини свого життя за нащадком своєї нації.
Дора встала з місця:
— Все те, що ви мені оповіли, невідрадне й сумне. Воно звалило мого діда з п’єдесталу, на якому я звикла була його бачити. Підіть до дідуня і приготовте його, що завтра прийде хтось до нього і попросить руки його внучки, — ви вже знаєте.
Панна Альбінська відійшла, а Дора дивилася крізь будинок на узгір’ї. Одно вікно спереду було освічене, — його вікно. Походила якийсь час по кімнаті і вийшла до сіней, що вели до кімнати свого діда. Та тут близько дверей зупинилась, почувши всередині голоси. Говорив її дідо:
— Я дивуюсь тобі, як ти, як старша жінка, можеш до мене з такою дикою справою приходити? Чи ти не могла собі та їй сказати, що я ніколи на такий інтерес не згоджуся? Час тобі вже позбутись твого підданства супроти неї, а їй визволитись з ідеалізму! Вже їй знов якийсь надпоручник застряг у голові. Не досить було одного!..
Дора закрила лице руками, сперлася до стіни, постояла ще хвилину і ввійшла досередини.
— Ми вже, дідуню, з Цезаревичем заручилися.
— Для твого щастя ви розручитеся.
— Але я його люблю.
— Але мені це не вистачає.
— І він мене любить.
— Відколи?
— Дідуню, ох, Боже мій! Це вже його річ, але любить.
— Доро, ти можеш бути переконана, що я бажаю тобі щастя і хочу, щоб тебе твій чоловік любив і шанував. Як мені відомо, Цезаревич побивався довго за першою нареченою і хто знає, чи він і тепер ще не має її в пам’яти. Тепер він заліз у довги, і коли його кар’єра загрожена, він полюбив тебе… Цезаревич — великий спекулянт.
— Він завтра сам до вас прийде, поговорить.
— Ми приймемо його. Я вже переконаюся, як він тебе любить. Але я тебе ще спитаю: чи ти маєш маєток і чи ти згодилась би поплатити його довги?
Дора притакнула головою:
— Так, грішми за ліс по Егоні.
— Цього, пані Вальде, вам ніхто не заборонить Але що далі? Цезаревич — надпоручник і, крім сплати довгів, йому треба ще і багатої жінки. Офіцерська кавція , як відомо, також мусить бути забезпечена.