Апостол черні
Шрифт:
— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.
Юліян зморщив чоло.
— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо
Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.
— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.
Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.
Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.
— Хтось прийшов, Доро, відчини.
Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.
— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.
— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!
— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.
Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.
— Вже не бачу вогню.
— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.
— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.
— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.
Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.
— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.
— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.
— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.
Юліян хвилинку завагався, але, глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перев’язану білою хустиною.
— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.
— Трохи, пані, але воно мине.
— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любов’ю на нього.
— У нашій домашній аптечці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром зайнятися хорою рукою.
Юліян спротивився.
— Не хочу вас трудити, — відповів.
— Нині надпоручник через
— Молодь усе у розгарі любить риск, — відповів Альбінський. — Хоч не все воно так добре. Здоров’я чи життя треба понад усе ставити.
Юліян усміхнувся.
— Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, — і взяв шапку, щоб попрощатись.
— Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, — докинула тета Оля.
— Мене завтра тут уже не буде, — відповів Юліян. — Я приїхав до мами і сестри тільки на кілька день.
— А ми вам навіть ще й не подякували за вашу поміч.
— Ні вам, ні пану директорові, — сказав чемно господар дому, встаючи із свого місця. — Дора принесе нам найкращий трунок із пивниці, і ми вип’ємо за здоров’я спасителів.
— Жаль мені дуже, пане директор, що мушу подякувати за виявлену мені ласку, — відповів Юліян, кланяючись, — але мене жде моя мама, яка, певно, вже непокоїться, — і почав прощатись.
Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:
— Тето, тето! Які вони оба страшні!
Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родини нотаря Гаджі.
Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.
Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати нараз опинився перед нею Юліян Цезаревич, гарний та елегантний.
Привіталися.
— Несподіванка, пане Цезаревич, — сказала мило і наче з якимсь острахом.
— Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.
Юліян, як добрий знайомий, стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шістнадцятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в салонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних, підійшов привітатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок, з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перев’язану.