Апостол черні
Шрифт:
У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі перед вигідною софою, призначеною на відпочинок для реконвалєсцента, стояв невеликий флакон з лісними цвітами.
Тої днини, коли їхав Юліян, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.
— Юліян приїхав! — кликнула радісно.
Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола. Щоб змінити тему розмови, сказала Дора:
— Ще кілька день і тета Цілля приїде. — А по хвилині додала: — За три дні четверті роковини смерти Егона.
Тета Оля зітхнула. Їй теж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами, мов заслухані
Директор Альбінський аж віджив на вістку, що приїде його «найстарша», яка всі домашні, громадські, політичні події ділила з ним поважно і хоробро. Скільки-то мав він з нею переговорити, а найголовніше про Дору, ту Дору, що викликувала часами своєю поведінкою в його серцю жаль, що втратила свою дитячість і стала така задумана. А знову: як на неї сердитися? Де був той, хто б це міг або не простив їй екстравагантности з україноманством [123] або хоч би ті між тутешньою біднотою практиковані філантропійні [124] експерименти. Час її долю забезпечити, в безпечне ложисько звернути. Не може ж вона вічно на господарстві з Ольгою перебувати, пасікою та козенятами займатися або у свому лісі пересиджувати…
123
С. 349 — україноманство— те ж, що й українофільство — напрям, склад думок і дій прихильників, любителів українців і всього українського, протилежне українофобству. Українофоби — противники всього українського.
Таку рису, як україноманство Дори, вважає екстравагантною її дід Альбінський. Адже Дора Вальде була прихильницею української мови, культури, а тому пізніше стала надійною подругою життя щирого українця Юліяна Цезаревича.
124
С. 349 — філантроп— той, хто допомагає нужденним, займається доброчинністю; благодійник, добродійник, доброчинець. У ширшому значенні — людина, яка любить людей.
У схильності до філантропійних (філантропічних) експериментів, тобто загалом у філантропії, благодійності, звинувачує внучку Дору Вальде пан Альбінський. Сама Дора влаштовувала для бідних дітей свято Миколая, робила їм подарунки, дбала про них, мріяла організувати дитячу захоронку.
На це все мусить Цілля дати якусь раду.
Юліян вернувся з лісового проходу.
У своїй кімнаті мав віддавна улюблене місце при вікні, де любив читати або випускати дим через відчинене вікно.
Сьогодні заходив він в одну з яруг, через яку гнав пінистий потік, і втомився більше, як сподівався. Сидів при вікні і обтирав чоло. Недалеко нього стояла Оксана і дивилася на брата. Сліди недуги ще визирали з його очей. Він дивився нерухомо в далечінь крізь далековид . Сестра принесла йому шклянку молока і поклала деякі нові часописи перед нього. Наново поглянув у даль. Здається, не помилився. Знайома постать. Із заплющеними очима пірнув у тишу. Тут так всюди мило, мирно, людина, наче без нервів, водно з природою. Якась пташина влетіла несподівано через отверте вікно, перелякана причепилася обома ніжками до білих завісок , але відчула людську присутність і випурхнула назад. Юліян замріявся і під впливом свіжого повітря заснув. Кілька хвилин пізніше якісь легенькі кроки ступали по східцях до ґаночку. Їм відповів півголос Оксани:
— О, несподіванка, це пані Вальде! Так давно ви в нас не були! Є в нас Юліян, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалєсцент. Може, чули? — прошепотіла на знак, що не можна його будити.
Пані Вальде чула, та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерти Егона, то вона ще вчора надвечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.
Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду, окружений цвітами.
— Найкращі, які були, — сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.
— Які чудові! Ви не боялися дідуня так немилосердно його ограбити?
— Ще б чого! Вони — моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.
— Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.
— Медом його годуйте. Він чудотворний. Ах, дивіться: дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.
— Дам, дам, спасибі, жрекине , але прошу, зайдіть у хату.
— Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.
— Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.
— О ні! Не нині. Коли побачимося з вами?
— Не знаю, Доро. Може, срібними вечорами або цими днями… коли-небудь.
— Коли-небудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними, може, ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим разом перед тим приїздом лячно, хоч я тету і вуйка люблю. Але ви вірите у передчуття?
Оксана всміхнулася і заперечила головою.
— Давно ще вірила, але тепер ні. І ви так робіть.
— Попробую. До побачення,
Коли Юліян збудився, його чоло обвіяв сильніший подув і вразив солодкий запах. Чудно, заснув, як заворожений! Це гірське повітря так оп’янює. На столі побачив карафку, а коло неї розсипаний жмут рож ріжних кольорів. Він узяв одну до рук і дивився на неї. Була тут, входила в хату? Він всунув цвітку до грудної кишені і вийшов відшукати маму. У садку почув, як сестра оповідала про відвідини вдовиці, яка з нагоди дня четвертої роковини смерти свого чоловіка розіслала ріжним хорим меду, а до них принесла його сама з рожами.
Минуло більш тижня, поки появилась молода вдовиця. Цезаревичі вітають. Так довго не було пані Вальде видко!
Вона пояснює чому: не було як. Вона мусіла відвідувати з дідом частіше одну вірменську родину, з якою дідо відновив знайомство. Через те не мала змоги бувати частіше у своїх приятелів. Вона зайшла на хвилинку, щоб своїми очима пересвідчитися, як маються пані Цезаревич і пан Юліян. Вечір такий тихий, світлом наче перетканий, так виманив її з хати.
— Маю ще вісім день перед собою і потім прощаюся з горами, де мені так добре було в лісах, — відповів Юліян. — Над їх потоками я любив спочивати, а навіть віддаватися мріям.
«Мріям»? — хотіла спитати, але залишила це. Їх залишають самих. Юліян і Дора переходять з теми на тему. Нараз Дора питається:
— Скажіть, пане поручнику, чи ви не мали нікого близького, коли відвідували востаннє о. Захарія, когось, хто вас був би стримав від виступу з теології?
— Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.
— Отже, не жалуєте вашого кроку?
— Ні. Мені з цим добре.
— Пане Цезаревич!
Вона якби зойкнула.
— Чи ви маєте, може, на думці таке нещастя, як війну?
Вона не відповіла.
— Я її маю, пані Доро.
Вона глянула на годинник.
— Він зупинився. Мабуть, уже пізно, — сказала спокійно.
Юліян глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.
«Чом так скрито син сусіда»… Стиха задзвеніла пісня [125] з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліян з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.
125
С. 352 — «„Чом так скрито син сусіда…“ Стиха задзвеніла пісня […]»
Отець Віктор Матюк (1852—1912)був парохом у церкві села Тудорковичі на Львівщині. Є автором люблених в народі хорових композицій «Крилець, крилець, соколе, дай», «Чом так скрито син сусіда…» і багатьох інших популярних творів. Збирав зразки народної музики, упорядкував і видав «Руський співаник для народних шкіл» у чотирьох частинах. Головним чином був композитором у галузі вокальної музики.