Апостол черні
Шрифт:
— Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?
— Я вас не розумію.
— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двадцять перший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами вдалині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але, здається, недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.
— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись.
Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.
Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:
— Чи я вас ще побачу перед від’їздом?
Вона здвигнула плечима. Не знала.
І так мовчки розсталися.
Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна — її око блукало по верхів’ях гір. Заслонила обличчя долонями і зітхнула. Що вона сьогодні під час повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі, мабуть, вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…
А ніч була така ясна, така приманчива, що, може, не одну долю рішила своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.
Юліянові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи додому і кинула, роздратована, книжками і зшитками на стіл.
— Юліяне, новина!
— Мобілізація , Оксано? — зажартував він.
— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.
— Говори, Оксано!
— Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?
— Ні, сестро.
— В жаден спосіб?
Юліян видивився здивований:
— Ніяк. Ще півгодини маю для вас, і — до побачення аж по маневрах восени.
— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обох тут заручити. Альбінський, ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Цілля запропонувала вислати її до « конвікту » до столиці.
— А вона? — спитав.
— Я чую лише, що дуже плакала.
— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.
— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.
— Я ще менше можу зробити.
— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!
Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення , що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.
— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.
Дора мала дивний спосіб мовчати.
— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.
— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.
— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…
— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.
Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами, так що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.
Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи змінюється погода, і вертався нетерпляче назад.
Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.
— Оксано! — кликнув він як стій, — економія Альбінських горить.
— Економія? — кликнула дівчина.
Юліян вхопив далековид.
— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.
— Тета Оля, Дора!.. — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.
— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.
До хати ввійшла мама:
— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.
Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської «економії».
На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:
— Ти вертайся!
— Я вас не лишу саму, — відповів голос Дори.
— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.
— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.
— Спішім, тето, — заохочувала її Дора нервово, натягуючи пелерину з капузою тісніше на голову.
— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.
— Вертайтесь додому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.
— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.
— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.