Апостол черні
Шрифт:
Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може, це вже його останні свята…
Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї, і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.
— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.
Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.
Він любив
— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.
Він оповів коротко про свій стан і свої плани.
— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.
Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.
— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати, як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.
— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.
— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.
По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.
Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду «Бог предвічний…».
— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей.
Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.
Юліян сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.
— Тета Цілля, — оповідала Дора, — дістала від свого чоловіка грошовий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану [128] . Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоров’я.
— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.
128
С. 366 — «[…] на подорож до Швейцарії або Мерану»
Меран — муніципалітет у Франції. Це орган міського самоврядування, а також споруда, у якій він розташовується.
Мерано — муніципалітет в Італії.
Отже, в романі йдеться про можливу подорож тети Ціллі до Швейцарії, Франції чи Італії на санаторне лікування.
— Може, з дідунем, тетою Захарій або і…
— Вами? — вмішався Юліян.
— Може, і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.
— Доро! — майже кликнула здивована Оксана. — Як же так можна зрікатися такої нагоди!
— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: «Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш». Наша Швейцарія над Дніпром [129] !
129
С. 366 — «Наша Швейцарія над Дніпром»— так поетично назвала Дора Вальде Україну, зокрема ту її частину, що була відмежована кордонами від Буковини і Галичини. Це так звана Велика Україна, Східна Україна, яка належала до Росії, а потім — до СРСР, тоді як Галичина — до Польщі, Буковина — до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини. Саме Дора Вальде мріяла здійснити подорож туди, у своєрідну «нашу Швейцарію над Дніпром». Сама ж авторка роману О. Кобилянська один-єдиний раз в житті, у серпні-вересні 1899 р. побувала в Києві, Каневі і на хуторі Зелений Гай — під Гадячем (Полтавщина). Про цю мандрівку залишилися такі епістолярні враження письменниці у листі від 21 серпня 1899 р. до батьків, Марії та Юліана Кобилянських: «Київ — місто чудове, говорять, що найкраще в Росії. Розташоване високо над Дніпром; рівняється своєю красою хіба з Неаполем в Італії. […] Тут, в Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому — на кожному кроці стільки історії, дуже багато!» (з кн.: Кобилянська О. Твори: В. 5 т. — Т. 5. — К.: Держлітвидав, 1963. — С. 423—424).
Оксана перебила їй.
— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?
— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…
Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.
Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:
— Я вас проведу.
— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.
Увійшли в каштанову алею, вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом під небом, засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч , нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову, перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі і за хвилину пристав.
— Пані Вальде, — вимовив несподівано.
— Пане надпоручнику?
— Пані Доро!
Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано, наче в його горлі опирався голос, начеб хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали:
— Я могла б вам помогти…
— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?
— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!..
— Не плач, Доро, — попросив він, зітхаючи з полегшою, і поцілував її, притискаючи її до себе.
— Боже мій! — відповіла паленіючи. — Це в мене з несподіваного щастя…
— Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.
— Але ти про одно забув, Юліяне.
— Забув, що?
— Ти забув, що я Альбінська.
— Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.